Мария Чайковская – Нитью
Разорваны дни
разорваны сны
разорвана ночь
ну как тут собрать
ну как тут соврать
ну чем тут помочь
я буду ловить
губами ловить тебя
я буду просить
руками просить тебя
припев
я буду тонкой нитью
на твоем запястье
не снимай меня
не позволяй упасть мне
я буду тонкой нитью
чуть заметно красной
не снимай меня
не убивай напрасно
и просыпаясь с утра
ты держи меня под шум городов
и одеваясь с утра
ты спрячь меня в тени рукавов
и пусть говорят, что все унесет водой
не верь никому
я буду всегда с тобой
припев
я буду тонкой нитью
на твоем запястье
не срывай меня
не позволяй упасть мне
я буду тонкой нитью
чуть заметно красной
не снимай меня
не убивай напрасно
я буду тонкой нитью
на твоем запястье
не срывай меня
не позволяй упасть мне
я буду тонкой нитью
чуть заметно красной
не срывай меня
не убивай напрасно
Сидітиму в пастельному вагоні
Із чаю чашкою. Тепло в душі тій.
Даровані квіти. Пелюстки червоні.
Загублені квіти. Про втрачене літо…
Потрібен час. Щоб звикнути. Забути.
(Ти обіймай мене міцніше…)
Минула осінь. Сніг. Вже скоро лютий.
А я і далі пишу про кохання вірші…
І в апогеї розпачу в пустій кімнаті
Втрачаю голос. Прошу,не мовчи.
Бездушно у душі кружляє сніг лапатий,
Байдуже вже як рік лежать твої ключі…
а всі пісні твердять, що "Мине, забудеш "
а всі пісні твердять, що
"Мине,
забудеш "
або щось ще про
"Дарма
ти любиш ".
вічність тримає
мить
за плечі
агов, рідна, ти чуєш?
час
не лікує
з ним не стає легше
ти себе дуриш.
ти чуєш?
А пам’ятаєш?
як
ми мріяли про море,
І цілували вітер прямо в очі?
«З тобою?...навіть в горе…»
Ти пам’ятаєш ті безсонні ночі…?
І парасольку,порвану грозою,
І чисте небо,мов із ванни.
Як спогади текли сльозою—
Оті банальності біля вокзалу…?
Ти не забув…я вірю…мушу!.
Напишу. Може навіть не згадаєш…
Та знову рветься в душу
оте прокляте—
пам’ятаєш ?...
Місяць тане у твоїх очах,
А зірки намистом осипаються додолу.
Як розчиняюся у нас,то гине страх
І,мов обпечене,зникає горе…
Лечу на білосніжних крилах—
Ти не обрізуй їх,будь ласка,
Любов’ю ніч життя
накрила,
Любов як сон,а сон—неначе казка…
І сниться знов: з тобою йду я до вінця,
Й троянди,вплетені у коси,
А за спиною тінню ходить без кінця
До неможливості красива осінь…
В відступництві не каюсь,всеодно
До смерті близько. З кожним кроком
Ступаю,творячи добро,
Живу без правил,і лікуюсь роком…
Не полюбляю моду,силікон і віскі,
Танцюю вальс,живу без фальші,
У мріях—вільна,з швидкістю під двісті
Я мчу по мокрому асфальті…
Коли за мною двері в божевільні закриють
Коли за мною двері в божевільні закриють,
І,остерігаючись,в палату поведуть,
То ліки рани у душі не змиють,
Не залікують їх.І шрами просто так не пропадуть…
І не здригнуться від людського присуду,
Кутики душі,життям потерті…
Хай на могилі буде від руки написано,
Як людей «любила» я до смерті…
Куди пропали наші спільні мрії ?
Куди пропали наші спільні мрії ?
Куди зірвалася остання щирість ?
Туманний спогад у душі жевріє,
В очах вже довший час їдуча сирість...
Як закричить від розлуки душа—
Небо аж навпіл здригнеться,
Ти пішов,як завжди,неспіша—
Вітер захлопнув прочинене серце…
І коли міцно я скучатиму у горі,
Твій голос—як вода,земля,як сіль…
Немов самотній корабель у морі—
Такий чужий,далекий,але Твій…
Сидітиму в пастельному вагоні
Із чаю чашкою. Тепло в душі тій.
Даровані квіти. Пелюстки червоні.
Загублені квіти. Про втрачене літо…
Потрібен час. Щоб звикнути. Забути.
(Ти обіймай мене міцніше…)
Минула осінь. Сніг. Вже скоро лютий.
А я і далі пишу про кохання вірші…
І в апогеї розпачу в пустій кімнаті
Втрачаю голос. Прошу,не мовчи.
Бездушно у душі кружляє сніг лапатий,
Байдуже вже як рік лежать твої ключі…
Сидітиму в пастельному вагоні
Із чаю чашкою. Тепло в душі тій.
Даровані квіти. Пелюстки червоні.
Загублені квіти. Про втрачене літо…
Потрібен час. Щоб звикнути. Забути.
(Ти обіймай мене міцніше…)
Минула осінь. Сніг. Вже скоро лютий.
А я і далі пишу про кохання вірші…
І в апогеї розпачу в пустій кімнаті
Втрачаю голос. Прошу,не мовчи.
Бездушно у душі кружляє сніг лапатий,
Байдуже вже як рік лежать твої ключі…
Якби могли згадати всі слова,
Що затаїлись в закутках душі.
Якби могли слова згадати нас.
І нерви не сплітати у дурні вірші.
Була б напевно другом. Чи тобою.
Ким дихала до цього дня. Це гірше.
Сплітається ненависть із журбою
Разом із нервами у дурнуваті вірші…
Головне—не плач.І не вини cебе.
Головне—не плач.
І не вини
Себе.
Ти будеш вбитий.
Брехнею.
Зрадою .
Людьми.
От і добре!
Якби ж.
Та клята доля
Знову рятує.
Правду навряд почуєш.
Хай ми.
Цей світ занадто отруєний.
Людьми…
Дешева актриса театру життя.
Потріпана лялька без права,без волі.
І жде мене смерть,і жде забуття
В петлі у моєї байдужої
долі…
Солодкий смак образи на вустах
Солодкий смак образи на вустах,
Запечених гіркою кров’ю.
Вселяє розпач дивний страх
Назавжди душу залишити сиротою…
Прикрашені дешевим бісером
Лежать у холодних шовках
Мої вічно кульгаючі істини
На надщерблених сходах життя…
Душі своєї творчої припадки
Я виливатиму у сумовитих віршах
Гулятимеш в осіннім парку
І я. Твоя. Навіки грішна.
Я чекаю тепла. Я втомилася. Чесно.
Так важко жити й вірити у чудо.
Блукати в задумливих веснах.
Зачини за собою двері.
Кохати тебе я не буду.
Життям поклянуся.
Та чесно.!
Сама. Самісінька. Самотня.
Я буду завжди
такою.
І не тому що люди,життя чи обставини.
Просто мені так
легше.
Мені краще без людей.
Ви кажете,без них
погано,самотньо,боляче.
Повірте, бути самотнім із людьми навколо—
набагато гірше.
я так не люблю цих пісень про кохання...
Я так не люблю цих пісень про кохання.
але знову травень.
Запах вишневого цвіту п’янить на світанні
Тебе бачу тільки в мережі.
Як справи?
Справи то нормально.
І спогади у голові. Приходиш лиш у сні.
Не буду більше думати я про кохання.
Та знову ці кляті пісні.
Чи виникали у вас коли-небудь думки про суїцид?
Як опіум вривається у спазмах,
І вени розривають сни-повтори.
Отак доводять до сарказму
У вас мої мрії про море.
І доля лиха. Вона знову регоче.
Отак буває тільки на словах.
Притомність в артеріях вперто хлюпоче.
Померти б. Та включається «не жити» страх…
Пробач. Що не люблю. Що не живу,не дихаю тобою. Так боляче відмовляти в любові. Якби ти знав. Але. Залишається тільки холод і дощ. Я запам’ятаю їх. Ті посмішки. Та вже час повертатися. На Землю. Щоб ніколи не бути разом. І тільки холод і дощ. Музика і тиша. Назавжди у нашій самотності. Я житиму у ній,немов разом. Мріятиму про море. Нічні прогулянки його берегами не забуваючи. Вогник палатиме. В душі. Серед лісу. Пустота. Де немає зв’язку. Немає частин—немає що з’єднувати. Логічність вбиватиме парадокси. Але ми вже звикли. «Заспокойся»—вчувається крізь морок. Параноїк? Регіт крізь сльози. Це вже справа лікарів. Але я не віддам тебе. Все одно. Хай там що. Ми попливемо на нашім кораблі в незвідані океани божевілля. Отам наше щастя. Можливо. Не суди. НАПЕВНО,ЦЕ ОСТАННЄ,ЩО Я ПИШУ.
Я знаю,ти не прочитаєш ці переломи нормальності. І не хочу. Бо це лиш доведе мою божевільність. А я далі впиваюсь словами з mp3. Так боляче вдихати повітря,коли в серці ніж. І воно,закривавлене,відмовляється вірити,що ти рідний все одно. Бо рідні так не чинять. Вони не нападають на сплячого тебе. І не вбивають невірою. Невіра,невірність. Боляче жити з Цим. Душа відмовилась існувати за принципами «всупереч». Напевно треба кінчати з цими. Почуттями,якщо можна їх так назвати. Ти не почуєш вже мого голосу. Він заблукав у брехні власної свідомості. Напевно загинув. Не знаю. Тільки не покидай мене. Останнє,чого прошу. Напевно. Та цього ніхто не може знати. Ти живи там. Вдягайся там тепліше. Вночі накрийся ковдрою,не мерзни. А я. А я себе загубила. Душі холодно. Але вже не зігріти руки,що замерзли від серця. Це не просто слова. Ними вбивають. А,хто вижив,добивають мовчазними паузами. Жаль тільки,що ти не пам’ятаєш мене. Не пам’ятаєш,що я була такою. Божевільною трохи напевно. Не вір їм. Людям взагалі не можна вірити. В них душі перетворилися на пустир. На склад для тілесних потреб,бажань та примх. Я б забрала тебе. Туди,де нас не знайдуть. Щоб ти не став таким,як вони. Але пізно.
Вже не зупинити того,що нещадно забрав час. Правда? Невже. В світі де тіла гниють швидше,ніж народжується справедливість. Не кажіть нісенітниць. Це лише на перший погляд здається,що золото блистить. Воно гниє,заражаючи душі злом. Із кожним роком все більше.
В останню мить помираючи плаче душа. А ще так хочеться хоча б разок з’їздити на море…
Мій ідеал……який він?
Які риси обличчя,тіла,характеру?
Що мені в ньому подобатиметься найбільше?
Як він називатиме мене з ніжністю,але не банально?
Як він кохатиме мене…?
Неважливо…головне—що кохатиме…а це я знаю напевне!
З першого погляду я виділю його із сіро-буденного натовпу…
Високий…він ітиме поруч,тримаючи мене ніжно і,в той же час, міцно за руку…час-від-часу обійматиме за талію та даватиме мені заглянути в його,сповнені доброти,зелені очі (таких не існує ніде…)…ми зупинимося,щоб послухати гру талановитого вуличного джаз-бенду…і я знову дивитимусь в його неймовірні очі і розчісуватиму пальцями його русяве волосся…а він….він обійме,лоскочучи довгими,майже дитячими,віями мої скроні,прошепоче щось на вушко(не важливо що) і від теплого лоскотливого повітря стане так хороше…,доторкнеться носом до волосся,повільно вдихаючи аромат якихось східних троянд і авокадо з нового шампуню…але я відхиляю голову назад,щоб знову відчути його погляд…до втрати пульсу…і він усміхнеться…ні,не може бути усмішка настільки рідною та милою!…земля втрачається під ногами,але мені вже все одно…лиш би бачити його очі,милуватися найдобрішою в світі усмішкою,відчувати його таке гаряче рідне дихання та прислухатися до коханого серцебиття…Повз беззвучно проїжджатиме святковий трамвай…просто переді мною…,він ніжно за талію відсторонить мене з колії на бруківку незнайомого міста,яке вже встигло стати улюбленим…і так ми стоятимемо довгий час—його рука на талії,головами притулені один до одного…і він знову вдихає моє волосся…і знову ж—ніжний лоскіт вій на скронях…а в вухах розслабляючі ритми джаз-бенду……на весь світ закохані,ми не помітимо запаху грози в повітрі і гулятимемо під акомпанемент дрібних крапель вузенькими вуличками старого міста,залишаючи в своїх слідах кохання…той зворушливий момент—нам дорогу перейде чорне,трохи промокле,кошеня,(на щастя!)…я захоплено зойкну…а він…він обережно,щоб не налякати,підійде до кольору ночі чуда…і вже за кілька хвилин ми сидітимемо в затишній кав’ярні на терасі якогось ресторанчику мокрі із знайдою й щасливі...теплий літній вітерець задуватиме прозорі каплі на територію приміщення,та вони не долітатимуть до нашого віддаленого столику… я сидітиму в твоєму жакеті… трохи холодно та,все ж,ми щасливі….Сонце проглядатиме крізь дощові хмари,а краплі дощу іскритимуться під його променями,немов коштовне каміння,в порівнянні з яким,діаманти—лиш скляні бляклі бездушні камінці…,на небі запалає різнобарв’ям неймовірна райдуга…Ми і Рибчик (наш чорнявий талісман-знайда) дивитимемось,затамувавши подих… «Здається,-скаже мій коханий,- ми знайшли своє щастя в житті,своє блаженство,райський куточок»… «Ага,-погоджуся я,ніжно пригортаючись до його плеча,-і найсмачнішу в світі каву,і морозиво зі смаком дитинства»…!…ми залишимо буденний світ з всіма незгодами та прикрощами,покинемо свої сторінки ВК,безглузді речі і меркантильність та не будемо йти—летітимемо.!...на весь світ щасливі,на весь світ кохані…
навіщо зірка та,коли мені із ним немає неба
Даруватиме зірку,та я не прийму,
Казатиме,що я—усе,чого для щастя треба,
Я відвернусь,зітхну і на прощання раптом обійму,
Навіщо зірка та,коли мені із ним немає неба…
Зірки не зігрівають…
Зігріває вогник довіри і взаємності у очах коханої людини,
відчуття польоту,
гарячі поцілунки,
закоханий шепіт на вушко,
дружня рука підтримки на плечі…
зігрівають шерстяні рукавички та вовняні шкарпетки,
картата ковдра і лагідний погляд бабусі,
обійми найрідніших людей…
зігрівають ночі біля каміну і душевні книжки…
чашка гарячого шоколаду і теплі спогади…
зелений чай,або кава з молоком,
старий фотоальбом…
А зірки не зігрівають…як,втім,і слова…
Зірки…
Вони,хоч сяючі,та все ж холодні,
Їм не стопити мою осінь у душі,
Зігріють теплі почуття і полум’я любові,
А плед рятує хай,коли ідуть дощі…
Зараз найкращі роки мого життя,а я вбита морально,втомлена життям,завалена
навчанням,вічно зайнята…
Зім’ята постіль й
погляд крадькома,
А завірюха гучно б’є в вікно.
Таким як ти,ввижається зима
У душах,де горить вогонь давно…
Я ж вірю щиро,може навіть і наївно,
Що музику душі не приглушити злом,
Що десь ще є,щоби «взаїмно»,
Що хоч комусь любить не «влом»…
Зелений чай з ромашок польових,
Той теплий погляд із холодого екрану…
Позбавитись від почуттів отих
ти не проси,я не змінюсь,не перестану…
А ти…ти був іншим…більш прагматичним чи що…не таким наївним,але й не кам’яносердним…був
іншим…ідеальним…з правильними пропорціями душі…ти милувався моєю наївністю і
простодушністю,як еколог милується останньою особиною зникаючого виду… і
также,як і він захищає її від руки браконьєра,оберігав мене від бездушності
світу...намагався змінити…але навіть долі цього не вдалося…
Мені часто кажуть,що
я непоправна наївна оптимістка…це погано?...так,я вірю людям,і завжди саме
через це страждаю…але що робити,така вже я людина…весь день
ходжу,посміхаюся,жартую,заражаю оптимізмом,історії якісь ідіотські розказую….А
ввечері лежу на ліжку в навушниках і розумію,що в мене в душі чорна діра…і
нікуди від неї не дітися…і діла до цього теж нікому немає…
…втішаю,кажу,що все
буде добре,а в відповідь чую—«добре тобі казати,в тебе он—все класно»…в горлі
сльози стають клубком…так……в мене завжди все прекрасно,все в порядку,хороший
настрій і посмішка не злазить з обличчя…,бо
те,що насправді—нікому не цікаво,всім всерівно,байдуже…
…Дивно,але я ще ніколи не писала про те,що в душі, отак…просто,по клавіатурі…не виливала всього,що всередині,що до істерики тривожить серце,задає важкого задушливого болю в грудях та ломоти по всьому тілу…і досі не розумію що це….те, що заважає думати,читати… вже третій день намагаюся змусити себе дочитати,тепер нуднющу, книгу,яка ще зовсім недавно здавалося задовольняла всі забаганки моєї збоченої уяви,дивувала феєричністю викладу по-філософськи мудрих фраз,що ще недавно були бальзамом на мою,спраглу на почуття, душу…
Любов останньою ніколи не буває…
…По чорно-білих клавішах моєї душі тихо плаче розбита осінь…а я блукаю під світлом ліхтарів по її пустих алеях у пошуках себе… …далеко за синім горизонтом впаде зірка,а за вікном гроза…як і в душі вже давно… Вона не дає спати по ночах,заставляє гуляти пустим містом і робить болісним повернення в порожню квартиру... …так важко дихати холодним байдужим небом...важко,коли вже не можеш літати…важко,коли вже байдуже на це… …і знову прокинуся,розіб’ю будильник,просплю… …кохання не підвладне часу,а час не підвладний коханю… залишається тільки чекати…