Як опіум вривається у спазмах,
І вени розривають сни-повтори.
Отак доводять до сарказму
У вас мої мрії про море.
І доля лиха. Вона знову регоче.
Отак буває тільки на словах.
Притомність в артеріях вперто хлюпоче.
Померти б. Та включається «не жити» страх…
Пробач. Що не люблю. Що не живу,не дихаю тобою. Так боляче відмовляти в любові. Якби ти знав. Але. Залишається тільки холод і дощ. Я запам’ятаю їх. Ті посмішки. Та вже час повертатися. На Землю. Щоб ніколи не бути разом. І тільки холод і дощ. Музика і тиша. Назавжди у нашій самотності. Я житиму у ній,немов разом. Мріятиму про море. Нічні прогулянки його берегами не забуваючи. Вогник палатиме. В душі. Серед лісу. Пустота. Де немає зв’язку. Немає частин—немає що з’єднувати. Логічність вбиватиме парадокси. Але ми вже звикли. «Заспокойся»—вчувається крізь морок. Параноїк? Регіт крізь сльози. Це вже справа лікарів. Але я не віддам тебе. Все одно. Хай там що. Ми попливемо на нашім кораблі в незвідані океани божевілля. Отам наше щастя. Можливо. Не суди. НАПЕВНО,ЦЕ ОСТАННЄ,ЩО Я ПИШУ.
Я знаю,ти не прочитаєш ці переломи нормальності. І не хочу. Бо це лиш доведе мою божевільність. А я далі впиваюсь словами з mp3. Так боляче вдихати повітря,коли в серці ніж. І воно,закривавлене,відмовляється вірити,що ти рідний все одно. Бо рідні так не чинять. Вони не нападають на сплячого тебе. І не вбивають невірою. Невіра,невірність. Боляче жити з Цим. Душа відмовилась існувати за принципами «всупереч». Напевно треба кінчати з цими. Почуттями,якщо можна їх так назвати. Ти не почуєш вже мого голосу. Він заблукав у брехні власної свідомості. Напевно загинув. Не знаю. Тільки не покидай мене. Останнє,чого прошу. Напевно. Та цього ніхто не може знати. Ти живи там. Вдягайся там тепліше. Вночі накрийся ковдрою,не мерзни. А я. А я себе загубила. Душі холодно. Але вже не зігріти руки,що замерзли від серця. Це не просто слова. Ними вбивають. А,хто вижив,добивають мовчазними паузами. Жаль тільки,що ти не пам’ятаєш мене. Не пам’ятаєш,що я була такою. Божевільною трохи напевно. Не вір їм. Людям взагалі не можна вірити. В них душі перетворилися на пустир. На склад для тілесних потреб,бажань та примх. Я б забрала тебе. Туди,де нас не знайдуть. Щоб ти не став таким,як вони. Але пізно.
Вже не зупинити того,що нещадно забрав час. Правда? Невже. В світі де тіла гниють швидше,ніж народжується справедливість. Не кажіть нісенітниць. Це лише на перший погляд здається,що золото блистить. Воно гниє,заражаючи душі злом. Із кожним роком все більше.
В останню мить помираючи плаче душа. А ще так хочеться хоча б разок з’їздити на море…
І вени розривають сни-повтори.
Отак доводять до сарказму
У вас мої мрії про море.
І доля лиха. Вона знову регоче.
Отак буває тільки на словах.
Притомність в артеріях вперто хлюпоче.
Померти б. Та включається «не жити» страх…
Пробач. Що не люблю. Що не живу,не дихаю тобою. Так боляче відмовляти в любові. Якби ти знав. Але. Залишається тільки холод і дощ. Я запам’ятаю їх. Ті посмішки. Та вже час повертатися. На Землю. Щоб ніколи не бути разом. І тільки холод і дощ. Музика і тиша. Назавжди у нашій самотності. Я житиму у ній,немов разом. Мріятиму про море. Нічні прогулянки його берегами не забуваючи. Вогник палатиме. В душі. Серед лісу. Пустота. Де немає зв’язку. Немає частин—немає що з’єднувати. Логічність вбиватиме парадокси. Але ми вже звикли. «Заспокойся»—вчувається крізь морок. Параноїк? Регіт крізь сльози. Це вже справа лікарів. Але я не віддам тебе. Все одно. Хай там що. Ми попливемо на нашім кораблі в незвідані океани божевілля. Отам наше щастя. Можливо. Не суди. НАПЕВНО,ЦЕ ОСТАННЄ,ЩО Я ПИШУ.
Я знаю,ти не прочитаєш ці переломи нормальності. І не хочу. Бо це лиш доведе мою божевільність. А я далі впиваюсь словами з mp3. Так боляче вдихати повітря,коли в серці ніж. І воно,закривавлене,відмовляється вірити,що ти рідний все одно. Бо рідні так не чинять. Вони не нападають на сплячого тебе. І не вбивають невірою. Невіра,невірність. Боляче жити з Цим. Душа відмовилась існувати за принципами «всупереч». Напевно треба кінчати з цими. Почуттями,якщо можна їх так назвати. Ти не почуєш вже мого голосу. Він заблукав у брехні власної свідомості. Напевно загинув. Не знаю. Тільки не покидай мене. Останнє,чого прошу. Напевно. Та цього ніхто не може знати. Ти живи там. Вдягайся там тепліше. Вночі накрийся ковдрою,не мерзни. А я. А я себе загубила. Душі холодно. Але вже не зігріти руки,що замерзли від серця. Це не просто слова. Ними вбивають. А,хто вижив,добивають мовчазними паузами. Жаль тільки,що ти не пам’ятаєш мене. Не пам’ятаєш,що я була такою. Божевільною трохи напевно. Не вір їм. Людям взагалі не можна вірити. В них душі перетворилися на пустир. На склад для тілесних потреб,бажань та примх. Я б забрала тебе. Туди,де нас не знайдуть. Щоб ти не став таким,як вони. Але пізно.
Вже не зупинити того,що нещадно забрав час. Правда? Невже. В світі де тіла гниють швидше,ніж народжується справедливість. Не кажіть нісенітниць. Це лише на перший погляд здається,що золото блистить. Воно гниє,заражаючи душі злом. Із кожним роком все більше.
В останню мить помираючи плаче душа. А ще так хочеться хоча б разок з’їздити на море…
Oksana Matsenka
Коментарі
*для додавання коментарів необхідно увійти або зареєструватись