Люблю в"язати, співаю і пишу пісні.....
Последние записи в дневнике
Чому страждання стали щастям?
Чому без болю вже не те?
Чому кохання – це так важко?
Чому цей сум уже не те?
Я поринаю у глиб болю.
Шукаю відповідей там.
Знаходжу тільки тихе горе.
Я виринаю. Страшно там.
Де знайти правду? Що це сталось?
Хто допоможе далі йти?
Я закриваю очі. Темно.
Але щось світиться в пітьмі.
Я наближаюся до нього.
Я враз я знаю майже все.
Лише майбутнього не знаю.
Його нема для мене вже.
Я все лечу над милим морем
І над дібровою, в степу.
Минаю рідні хати, села.
І ось коханого лице.
Але сумує щось мій милий.
Хто зміг образити тебе?
Та я тому!.. О Боже милий…
Не вірю! Мара! Щось не те!
Лежить моє спокійне тіло.
І свічка тихо так горить.
Священик мовить там молитву.
Крізь сльози мати говорить:
«О, доню, доню! Як так сталось?!»
А я не знаю, що сказать…
Мені так боляче враз стало.
І хтось зове мене біжать…
Але не хочу йти я далі.
Моє життя ось тут було.
Я тут пізнала стільки болю.
Я так багато не змогла.
І ось недавно взнала щастя,
А ви зовете враз мене.
Не хочу! Ні! Ще мить, будь ласка!
Не забирайте мене ще!...
Я на коліна гірко впала.
Сльозами вкрилося лице.
Молю я: «Ні! Не хочу казки.
Мені потрібне саме це,
Де я ридала, усміхалась,
Молилась, йшла, творила. Все,
Що я любила, де кохалась,
Де є коханого лице…»
Моя душа так їм пручалась.
«Але ж молила ти про це».
«Я помилялась! Помилялась!
Благаю, не зовіть мене».
Мій Ангел сумно посміхнувся.
Сказав мені: «Цінуй життя».
І він пішов, не обернувся.
З тих пір багато взнала я.
Тепер не кажу, що не треба,
Ціную кожну мить життя.
І лиш прошу, благаю Небо
Піти з коханим із життя.
Але через багато років,
Коли старі і він, і я,
Сидітимо біля вікна.
Чому так солодко болить серце? Дивно… Я думала, що змогла позбутися цього болю. І в котрий раз дивлячись у примарне відображення Всесвіту, бажаю позбутись і цього. Невже все так швидко минає? І світлі почуття, і дитячі мрії, і бажання жити? Невже ніколи не з’явиться в очах вогонь, що примушував йти далі?
Проводжу рукою по образу свого обличчя. Воно тремтить разом з дотиками пальців. Здається, що переливається та змінюється. Так часто намагалась бачити в ньому щось інше. А тепер не знаю чого й очікувати. Гірка посмішка пронизає незнайомий контур. Хто ти? Де ти? Що ти таке?
Боже… як же мені з цим жити? Щодня благати допомогти, дати сил та наснаги прожити хоча б один день, щоб потім, уночі, молити забрати цей дарунок… Вкриваючи щоки солоними слізьми, омивати душу солодкою тінню болю. Невже це і є сенс мого існування? Не хочу! Ні! Мені не потрібно це… Боже… Я падаю на коліна. Немає сил вже стояти рівно і надмірно тримати голову. Набридло це лицемірство. Брудно, брудно…
А образ все так же жорстоко посміхається мені услід. Викривлені риси вже не нагадують мого обличчя. Як таке могло трапитись? Одного подиху прохолодного вітру досить, щоб схаменути мої думки. Вони перелякано кидаються хто куди, намагаючись знайти притулок у невідомій Темряві моєї душі. Двері надійно замикаються на великий замок, який не дасть змоги проникнути туди світлу.
Що ж… так повинно було бути.
Біль, ти чуєш мене?! Відпусти, благаю…
1 грудня 2011р.