Чому?

Чому так солодко болить серце? Дивно… Я думала, що змогла позбутися цього болю. І в котрий раз дивлячись у примарне відображення Всесвіту, бажаю позбутись і цього. Невже все так швидко минає? І світлі почуття, і дитячі мрії, і бажання жити? Невже ніколи не з’явиться в очах вогонь, що примушував йти далі?


Проводжу рукою по образу свого обличчя. Воно тремтить разом з дотиками пальців. Здається, що переливається та змінюється. Так часто намагалась бачити в ньому щось інше. А тепер не знаю чого й очікувати. Гірка посмішка пронизає незнайомий контур. Хто ти? Де ти? Що ти таке?


Боже… як же мені з цим жити? Щодня благати допомогти, дати сил та наснаги прожити хоча б один день, щоб потім, уночі, молити забрати цей дарунок… Вкриваючи щоки солоними слізьми, омивати душу солодкою тінню болю. Невже це і є сенс мого існування? Не хочу! Ні! Мені не потрібно це… Боже… Я падаю на коліна. Немає сил вже стояти рівно і надмірно тримати голову. Набридло це лицемірство. Брудно, брудно…


А образ все так же жорстоко посміхається мені услід. Викривлені риси вже не нагадують мого обличчя. Як таке могло трапитись? Одного подиху прохолодного вітру досить, щоб схаменути мої думки. Вони перелякано кидаються хто куди, намагаючись знайти притулок у невідомій Темряві моєї душі. Двері надійно замикаються на великий замок, який не дасть змоги проникнути туди світлу.


Що ж… так повинно було бути.


Біль, ти чуєш мене?! Відпусти, благаю…


1 грудня 2011р.