Спорт, Танці, Музика, Книги
Последние записи в дневнике
Ну що ж...якщо з минулого вертати кохання, то з минулим, як бонус, вертаються і спогади, і люди, і стосунки.
Мені дивно з того, що здавалось закінчиним є і в теперішньому.
Коли я бачилась зі своїм дорогим другом (першим коханням), не бажаючи того особисто, бачилась і з людьми з минулого. Якщо чесно, не саме приємне відчуття було в мене. Якийсь такий неприємний подив, чому саме так сталось? Я інколи задумувалась, що рано чи пізно ця зустріч відбудеться, але нечайно, не спеціально. А тут, я завалююсь в кафе (в якому я знала, що колишя компанія завжди сидить) разом з цим другом і бачу ту людину, яка зробила мені дуже боляче і вбила всі можливості і надії на те, щоб моя перша любов розцвітала.
Трошки детальніше поясню ситуацію. Цей хлопець, якого я зустріла в кафе є моїм колшишнім і другом мого коханнячка. Так ось, через це моя перша любов обернулась для мене жахом. Тому, що коли між двома друзями стає дівчина, дівчина буде винна в 90% випадках. Я була не виключенням. Був жахливий скандал і я покинула компанію, з надією більше не пересікатись з ними. А тут, мало того, що я гуляла з деякими людьми з компанії ( коли хотіла погуляти лише зі своїм "аля" другом) , так ще і зашла в то кафе, в якому сидить мій колишній. Ну точніше мене просили зайти, я "старалась" відмовитись, але в кінечному опинилась в середині поміж тими, хто був в минулому. Вони, начебто ожили на картині минулого, яке я ревно відриваю від себе і від своїх думок.
І, що саме головне, що по суті всім було байдуже чи я є чи мене нема, хоча вже стільки часу пройшло, як я пішла від них. І таке враження, що лише для мене це болісний і неприємний спогад. Не розумію я цього.
Чому те, що я хочу залишити назавжди в своєму житті, тягне за собою те, що я так ревно залишаю позаду. Чому моя перша любов не може існувати окремо від того, що я покинула. Щоб він увійшов в моє життя окремо від іншого. Я хочу його зберегти...але розумію, що шанси мізерні, навіть якщо вони є. І наявність самого шансу, це вже моя надія, мої сподівання. Не розумію, що коїться в моїй голові. Начебто нічого занадто маштабного не сталось, але проковтнути заново всі образи і спогади, це боляче і спустошує. Я не знаю, що в мене коїться в голові. Все навпаки, все помінялось. Це жахливе відучття, коли дійсно не розумієш, що відчуваєш, чого хочеш, чого досягати, на що можна надіятись. Я не знаю, що мені робити.
Невизначеність - спустошує надії і розриває голову великою кількістю думок. Невідоме лише попереду з запахом минулих спогадів.
Довгоочікувана зустріч відбулась. Я, накінець то, зустрілась зі своїм першим коханням... Він дуже змінився. Змінив стиль, зачіску, погляди на життя, але...лишився таким самим рідним для мене. Хоча в нас нема за спиною багатьох зутрічей або повного збірника романтичних історій. По суті, нема чогось такого і згадувати. Були зустрічі, його відчайдушність, байдужість і мої закохані очі повні сліз. Але все одно ця людина для мене важлива...дуже комфортно з ним.
І ми накінець то зустрілись. Я відчувала, що це в порядку речей, але при тому це було дуже приємно. Не було відчуття, що ми чужі, і байдуже, що рік не бачились. Мені здавалось, що все відбувається в одному часі: нема минулого, пройденого часу, відстані, змін. Все ціле і не ділене ніколи і ніким.
Знаєте, якщо бажання бути рядом з людиною весь час на одинці, без нікого і саме бажання бути одним цілим з людиною можна назвати любов*ю, то так! Я люблю його безмежно. Я би хотіла кожен свій ранок зустрічати в його ліжку, пити каву на його кухні разом з ним, приймати душ, виходити з дому. Щоб кожен раз, коли сонце встає і заходить, я відчувала його тут, рядом зі мною. Але всі ці бажання так і тонуть десь глибоко в моїй голові.
Розмови...теми за темою...і ось, вона головна з головних: особисте життя. Він сказав, що там в себе він найшов чудову дівчину, яка змінила його, змінила його погляди, що він хоче бути з нею і навіть на відстані 950км він продовжує її любити і думати про неї... як я його розумію!!! Як я прекрасно розумію, як це відчувати тепло і ніжність до людини, яка далеко, але, нажаль, я не знаю як це, коли почуття взаємні. Напевно, мені все ж таки важче. Тому що всі мої почуття, вся моя любов йде в пустоту, вона не приймається і від цього я стаю пустою тому, що віддаючи, я не отримую нічого. Тому в пустоті, десь глибоко в мені зароджується злість і ненависть, цинізм і сарказм.
В хлопців є чудова фраза: "Як серпом по яйцях". Нажаль, для дівчат я нічого подібного не знаю, але саме ця фраза може асоціювати мою біль після кожного сказаного ним словом про його дівчину. Я сиділа, усміхалась, агакала, як дурна. Повінстю на автоматі. Таке враження, що сидить не людина, а якась лялька. Відчуття холоду пройшлось по всіх нутрощах.
Як це важко, коли ти вся повністю хочеш його, але розумієш, що немаєш права, він не твій. Він живе іншою, а ти просто знайома, в кращому випадку друг... Це розриває все зсередини, нерви не витримують, але, що саме головне...сліз нема, взагалі, ні каплі. Я би не сказала, що була готова до такого, але при тому немає викиду емоцій. Нічого...пусто. Можливо я перестала відчувати реальність? Можливо я ще на щось надіюсь? Можливо я просто перестала бути наївною і оптимісичною і мені дійсно все одно? Я хочу відчувати щось! Хочу відчувати радість або біль, або важкість, або ревність...хоча би якісь почуття! якісь емоції! А лишився лише осад...
Осад від почуттів, осад від любові, надій, сподівань, віри. Осад минулого, яке тягнеться за ним. Не саме приємне. Але це НЕ є явно виражені почуття або емоції. Не розумію що зі мною. Важко збагнути до чого все ведеться. Але єдине, що я точно знаю, що я хочу проводити з ним час, хочу щоб він дзвонив, дивитись з ним фільми і просто хочу його.
А ще більше я хочу позбудитись цього осаду, та боюсь, що насправді цей осад - це моя Перша Любов.
Вже скоро станеться те, чого я чекала вже рік.
Буквально через пару днів я побачусь зі своїм першим коханням. Я його не бачила цілий рік. Мені дуже цікаво, що я буду відчувати, яка буде реакція в моїй голові. І, звичайно, дуже цікаво як він поставиться до мене, про що буде говорити, як буде поводитись, чи скаже мені про те, що я змінилась, що я стала краща. Хотілось би, але сумніваюсь. Мені лише лишається надіятись, що він до мене ставиться як до свого друга (він дуже шанує і цінить дружбу). Він колись казав, що довіряє мені, але що б не говорилось це лише слова. Відстань робить людей байдужими і духовно далекими один від одного.
Я боюсь, тремчу кожного дня. Перекреслюю день за днем і розумію, що це як щось дуже бажане, але до німоти страшне. Хоча, як би там не було, я готуюсь вже давно. І зараз це дуже замітно. Вибираю одяг, зачіску, планую куди йти, як себе вести, стараюсь дочитати побільше книг, щоб було про що говорити. Таке враження, що я буду мати зустріч з світовою зіркою і в мене лише один шанс сподобатись. Це дивне відчуття і, якщо чесно, зі сторони воно би мені, особисто, здалось безглуздим і дурним. Але як є. Я не можу себе поводити адекватно і хоча би трошки логічно.
Знаю, що як би я не виглядала, я для нього все одно лишусь дівчинкою з минулого, але хотілось би, щоб цей образ запамятався яскраво і радісно. Щоб це був образ щастя.
Надіюсь, Вірю, Чекаю...чуда=)
Кожна людина чогось боїться. І я в тому числі. Я дуже боюсь змін, які грядуть в моєму житті. Я не готова до самостійного життя, без опори рідних і близьких. Але рулетка вже запущена, ставки зроблені і я не в силах щось змінити. Не в цій ситуації. Я стараюсь змиритись з цим, але важко, дуже важко знати, що все робиться з тобою, але від тебе нічого не залежить.
Та віра не полишає мене. Я знаю, що зі мною має статись щось дуже хороше і я цього чекаю. Головне, щоб ніхто не рорушив моїх рожевих надій і сподівань. Боюсь, щоб ніхто не втрутився в мій особистий світ. Є страх, він переповнює мою душу, але я борюсь і вважаю, що це найважливіше.
Можливо, якби були близькі люди, мені легше було. Але з іншою сторони, я починаю сама справлятись зі своїм болем і страхом. Самотність - це, як клеймо. Воно, начебто, переслідує. І навіть, якщо є можливість побувати на людях, відчуваєш себе чужою. Та в цьому є дуже великий плюс: не привикаєш, не стараєшся зберегти щось. Це свого роду свобода. Свобода від пліток, від критики, від егоїзму людей. Але з часом, я починаю відчувати свій егоїзм і чую сарказм та цинізм в голосі. Можливо, це приходить з віком, а може це сталось від того, що я побачила ненадійність людей і їх продажність. Тут є багато варіантів, але якщо чесно, я привикла до свого положення і мені воно подобається.
Головне тепер справитись зі своїм страхом втрати останньої опори рідної і близької людини. Я повинна з цим змиритись і найти позитивні сторони і для себе. Я повинна і я це зроблю. Головне вірити в себе і знати, що хоча би хтось вірить в тебе, можливл навіть сильніше, ніж сам.
Як би не було важко, завжди є якісь промінчики радості.
Просто в нас час, люди почали не замічати цього. І у вирі своїх негод та
проблем не отримують задоволення від приємних подарунків долі, вважаючи це в
порядку речей.
Мої справи зараз взагалі ідуть не дуже. Меланхолічний
настрій стає нормою. В такий час я задумуюсь над чим, що є хорошого навколо
мене і часто не хочу замічати плюси, перебираючи величезний список мінусів. Але
окрім того, я все таки продовжую мріяти про щось і ставити цілі, яких я хочу
добитись.
Однією з моїх доволі давніх мрій це покататись на мотоциклі.
Мене завжди приваблювала швидкість, адреналін, небезпека і таке інше. Бажання
вирватись за рамки буденності. Покататись на мотоциклі для мене було не просто
круто, а щось надзвичайне, романтичне і бурхливе. Звичайно я на цьому ніколи не
зациклювалась, але, коли бачила байкарів або простих хлопців з мотоциклами,
зразу згадувалось і ставала думка в голові : «ось би і мене покатали. Як це
чудово. Зразу відчувається свобода».
І ось недавно, я почала знову спілкуватись зі старим
знайомим. Ми буквально пару разів бачились і інколи переписувались. Але зараз
почали більш душевно спілкуватись і він, між іншим, сказав, що в нього є
мотоцикл і він би мене залюбки покатав. Це було дуже несподівано і приємно.
Сказати, що я була вражена, це нічого не сказати.
Через деякий час ми, на кінець то, вирішили зустрітись (він
довго не міг через роботу). Я побачила цей мотоцикл. Це не був спортивний або
новесенький мотоцикл. Це був самий простий, доволі таки не новий, самозібраний
мотоцикл, в якому треба було ще дещо доробляти. Але знаєте, я взагалі не була
розчарована. Я , в принципі, щось таке і представляла. І якщо здійснюється, хоч
маленька, але все таки мрія, не важливо яким способом або предметом. Головне
наявність дії, чого мені було і достатньо. Ми покатались на невеликій ділянці.
Швидкість, шум вихлопної труби, краєвиди, які швидко мінялись. Що тут сказати?
Романтика.
Знайомий , звичайно, обіцяв
покатати поза містом на трасі, при величезній швидкості. Але це все в
планах, які, я впевнена, швидко здійсняться.
Знаєте, я сама розумію, що історія не є дуже романтична, як
це мало би бути. Але все таки бажання було виконано. Звичайно, не настільки
ідеально як я хотіла, але для початку дуже непогано. Я все одно рада, що не
сиджу на місці, що якісь мої цілі і бажання досягаються і здійснюються. Це
приємно. Коли стаються такі маленькі несподіванки, не вільно починаю ставити
більші цілі, роздумувати над масштабнішими мріями. Починаю вірити, що все в мене
буде. І при тому замічаю за собою хороший настрій. Не хочеться нікого ображати,
не тримаю ні на кого зла, про заздрість і ревнощі взагалі розмови не може бути.
В мене таке враження, що я навпаки маю ще всім допомагати, дарувати усмішку і
пояснювати, що немає причин мені завидувати.
Я хочу, щоб усі вміли находити щось хороше в кожному
прожитому дні. Якщо доходить день до кінця і ви розумієте, що нічого вам не
принесло радості, підіть купіть собі морозива або якусь дрібничку, яка би вас
могла потішити. Все таки закінчити день на хорошій ноті – це признак
неперевершуваного, щасливого і приємного нового дня.
Цініть час і він буде цінити вас =)
В моєму
житті зараз новий етап. І це страшно. Люди завжди бажають змін, але коли вони
приходять, їм стає страшно. Не обов’язково, що зміни були поганими, але вони
завжди несподівані і люди бояться тому, що нове – це завжди невідоме, а старе –
це провірене, на чому вже давно стоїш. І тому часто люди вибирають старе, хоча
зміни можуть давати набагато більшого і кращого. Та страх часто сильніший від
бажань
Але в моєму
житті зміни прийшли не від мого бажання, а під дією бажань інших людей. Скажімо
точніше: під дією бажань дорогих і найближчих.
Можливо, десь глибоко в душі, я знала що так має статись, але до
останнього не вірила. Напевно, я також відношусь до тих невпевнених людей, які
стримаються за старе останніми силами. Але, якщо чесно, я завжди хочу руху і
змін. Напевно моя проблема в тому, що я занадто ідеалізую зміни, забуваючи
проаналізувати негативні наслідки будь-яких змін. І тут прийшли зміни і застали
мене дуже несподівано…
Я бачила в
них великий негатив. Зараз звичайно змінилось ставлення, але все одно в мені
живе нелюбов до того всього, що твориться зараз в мене в житті, а особливо в
душі. І на цей момент я забула саме головне, що творить життя любої людини :
мрії збуваються…
На тлі
всього негативного, я продовжую жити в своєму світі і роблю те, що хочу. Мені
давно мріялось танцювати. Вміти контролювати своє тіло, плавні рухи,
граціозність, постава…мене за заворожувало і дуже подобалось. Я приголомшена
від танців, від того як треба довго і важко працювати, щоб показати свою
легкість і витонченість. І на кінець то я записалась. Це сталось доволі
несподівано навіть для мене. Я просто найшло стиль, в якому захотіла себе
попробувати, купила костюм для занять і записалась. Тепер я танцюю. Це здається
в порядку речей. Нормою. Але буквально пару місяців тому я просто про це
думала, навіть не ставила чіткої цілі. Просто мріялось: «як це гарно, коли
дівчина красиво і граціозно рухається. Вона може заволодіти любим, якщо вміє
володіти своїм тілом». Так, мрії збуваються.
Минулого
літа,я відпочивала на морі. Це просто
шикарно: тепло, сонце, чудова компанія, пісок море… але це не настільки вже і
весело, якщо ти не вмієш плавати. Тоді багато розваг розбиваються об камінь
невмінь. Це сталося зі мною. Я весело провела час і мені було цікаво, але не
вміння плавати зупиняло мене перед ще більшими і цікавішими розвагами. Звичайно
я вчилась плавати і в мене непогано виходило, але це сталося вже наприкінці
поїздки, тому не мало великої ваги. Коли я приїхала, я вирішила, що дуже сильно
хочу навчитись плавати. Хоча би ради того, щоб на наступний рік відзначитись
великими вміннями і можливістю радіти так само як і інші. Що ж час йшов.
Настала осінь. Нічого не мінялось. Але на початку зими, мама нагадала про
басейн і я, з небаченою раніше завзятістю, вирішила ходити на плавання. За два
місяці я не навчилась першокласно плавати, але триматись на воді, не панікувати
і пропливати невеликі дистанції я могла. Зараз почалось наступне літо і я вже
встигла побувати на озері. Ці вміння багато що мені дозволяють. Адже, один мій
друг не вміє плавати, тому в озері він просто стоїть і потихеньку замерзає.
Звичайно він не може насолодитись справжніми насолодами життя при вмінні
плавати. І якби не басейн, я би також не могла радіти. Що ж, мрії збуваються…
Зараз літо,
школи нема. Я не сильно занята навчанням і дуже часто просто вишукую собі
заняття. Одним з таких занять стала кулінарія. Я ніколи не любила готувати.
Завжди цим займалась або мама, або сестра. Але моя мама ніколи не любила
випікати. А я дуже люблю поїсти смачненький кусок тортика або печиво. Тому
вирішила сама пробувати готувати. Звичайно початок не є ідеальним, але я готую.
Я пробую, я шукаю рецепти, готую, роблю висновки. Мені це дійсно подобається. Я
би готувала кожного дня щось нове і
цікаве. Але мені треба пробувати те, що я приготую, та і сама не можу
стриматись якщо воно стоїть перед моїм носом. А так, як я зараз на дієті, то
стараюсь готувати не дуже часто, щоб не розтовстіти. І знаєте, що саме дивне? Я
ніколи не тягнулась до кулінарії, але після останнього хлопця, з яким я дуже
трагічно розійшлась, я зробила висновок: справжня жінка повинна вміти
зацікавити чоловіка. І не лише розмовами, а й вміннями. Сюди входить і вміння
дивитись за собою і вміння прибирати, готувати… тоді я і подумала, що це дуже
добре найти час, щоб експериментувати на кухні з їдою. А тут і літо прийшло і в
дома часто лишаюсь одна. Що ж робити? Потрібно пробувати себе в різних галузях
господарства. Мрії збуваються…
Мені давно
подобається одна країна. Це Німеччина. Якщо чесно, німецьку мову я не люблю і
мені вона важко дається. Але мені подобається менталітет німців. Мені цікаві
їхні традиції і культура. Вони мене цікавлять. Я би хотіла, щоб українці мали
деякі якості німців, такі як пунктуальність, економність, щира любов до Батьківщини,
вміння гордитись привілеями країни. Я і часто задумуюсь над тим, що дуже хочу
побувати в Німеччині. Мало того, я би хотіла попробувати жити там. Але це поки
що все в планах. Я люблю спілкуватись з іноземцями. Це цікаво мати знайомого на
далеких землях. Мало, що може статись і куди може занести. А десь все ж таки
малознайомий, але знайомий. Це все ж таки приємно. Саме в цей час в моєму місті
проводили Євро-2012. Багато іноземців було і було багато можливостей з кимось
познайомитись. І ось, я їду в поїзді до
дому і в сусідньому купе, їдуть німці. Я звичайно дуже соромилась підійти до
них і заговорити, враховуючи низький рівень знань той самої англійської мови.
Але все ж таки я зрозуміла, що це єдиний шанс і треба хапатись за дане долею.
Так я з ними познайомилась і стараюсь підтримувати зв'язок через скапй.
Звичайно, це не є тісні стосунки, але я тепер знаю, що я можу з ламаною
англійською спілкуватись з німцями. І взагалі можу знайомитись з людьми. Не
така вже я і закомплексована, як думалось. Мрії збуваються…
Я давно
замічала, що через друзів, в мене немає часу, щоб вчитись. Тобто
самореалізовуватись. Читати, вчити щось, розвивати свої здібності, займатись
собою, своїм тілом. Але я не могла відмовитись від них і «піти в себе». Тому я
продовжувала гуляти, розважатись, вирішувати чужі проблеми і лише трішки
виділяла часу для себе. Рік тому сталось так, що компанії розпались, хороші
знайомі пропали з виду, а друзі просто пішли своїми шляхами. Якщо чесно, я не
знаю як це сталось. Я навіть не замітила всю глобальність проблеми. Я відчула
себе самотньо. Я не розуміла де вони всі пропали, адже їх було багато. Але
потім зрозуміла, що деяких я і вертати би не хотіла. А потім я замітила ще одне
: весь час мій. Я нікому нічого не повинна. З одної сторони це стало для мене
карою. Не мати кому подзвонити і піти погуляти, з ким поговорити, з ким
поплакати. Але я зрозуміла : якщо нема людей, то немає і проблем. Нема про, що
розказувати, пліткувати, нема через кого плакати. Все лишається в колі сімї:
які би проблеми не виникали, там і вирішуються. Про сімейні ситуації я би і не
розказувала ні кому. В мене є час займатись спортом, плаванням, танцями. Я можу
гуляти, а можу і сидіти вдома в читати. Звичайно, інколи хочеться розважитись,
нагулятися, зробити таке, щоб потім не раз згадувалось. але я хотіла свій час
присвячувати лише собі, я так і роблю. Я вчуся вести хазяйство, читаю,
практикую. Можливо тут є великий мінус, але все ж таки мрії збуваються…
На тілі
нинішніх моїх проблем, я забула про істинну : лише до щасливих людей приходить
щастя. Треба завжди радіти і не втрачати надії. Йти далі, прямо до цілі. Я
трішки опустила руки. І сімейне становище переповнило чашу мого спокою.
Захотілось просто поговорити з кимось, відчути підтримку і знайти любов до
себе. Я постаралась пояснити ситуацію своєму другу, але зрозуміла, що він
далекий від такого. Його сім’я занадто нормально, щоб зрозуміти чому і навіщо
все робиться так, як є. і мені страшенно захотілось, щоб рядом був мій старий
друг, ще з колишніх етапів. Він настільки старий, що мені аж соромно перед ним,
за себе стару. Я так помінялась з того часу і мені соромно, що він мене знає ще
такою легковажною і дитячою. Але я хотіла його бачити. Я знала, що він вміє
слухати. Мені більше нічого не потрібно. По правді кажучи, я і раніше хотіла
його бачити, але знала, що це неможливо. Він обіцяв приїхати аж через рік. І це
літо я мала бути без нього. Це мене трішки бентежило. В загальному, це немає
значення, але в самотні вечори так хочеться знати про його наявність в місті.
Що він тут, не далеко від мене. Але я
знала, що це безглуздо. Тому коли настав пік мого спокою, коли чаша була
переповнена і хотілось кричати на всіх. Мене все дратувало, кожне слово,
сказане в мою сторону. В цей момент я вирішила, якщо я не можу з ним говорити,
то я можу хоча би розписати всю історію. Можливо мені стане легше. Я написала,
хоча дуже соромилась від цього. І замість відповіді, яка би дала мені право
розписати про свої «жахливі» справи, було написано коротко і ясно: «Приїжджаю».
В мене в очах потемніло. Наскільки це реально! Я думала це неможливо, але факт
лишався фактом. Тут, в одному місті зі мною, буде людина, яка дорожча всіх
інших. Цю людину навіть гріх порівнювати з кимось. Я тоді я вже зможу розказати
про все, що в мене накипіло. І я знаю, що він мене вислухає, підкаже, допоможе.
Я вірю йому більше від інших. Я люблю його всім серцем.
І в цей
нестійкий для мене час. В час змін і бурхливого переходу з одного етапу на
інший, ця, незамінна, людина буде біля мене.
Мрії збуваються!
Головне
вірити і не забувати про них. Адже в теперішньому все здається в порядку речей,
але трішки раніше те саме могло здаватись божевільною мрією, яка ніколи не
здійсниться. І бути завжди вдячним. Щоб не сталось, треба дякувати і любити
кожну хвилину життя. З любові до життя починається любов до себе, а потім і
любов до всіх навколо. Потрібно вірити, надіятись, любити і чекати… на все свій
час.
МРІЇ
ЗБУВАЮТЬСЯ!=)