Стихи

Історія кохання

Історія кохання
Вона - тендітна та струнка
як квіточка красою сяє
а його очі як зима
і сам він спокою не знає
суворий, гарний одинак
харизма кожного вражає
- нехай всі думають - чудак
начхати, собі ціну знаю
робоче місце, темна ніч
вона затримались сьогодні
він куртку скинув свою с пліч
- замерзнеш... ночі вже холодні
її додому проводжа...
відмовок жодних не приймає
- глибока ніч а ти одна
безпечно зараз не буває...
вона всміхнулась та пішла
- нарешті він мене побачив.
та ні.. це ввічливість була.
не вміє жити він інакше
знов перестрілка, западня
в їхній роботі це нормально
ледь не загинула вона
холодність зникла моментально
- тримайся, чуєш не вмирай!
- послухай я...- і замовкає
- та швидше ви чорт забирай!
скоріш!- коллегу підганяє
четверта ранку, він не спить
на неї погляд піднімає
- борись давай, ти маєш жить...
їй ковдру ніжно поправляє
повільно очі відкрива
- а як... як я тут опинилась?
-поранення, мені пора
тримайся…- двері зачинились
- як завжди... він якась стіна
чи сам себе він розуміє...?
- я радий що вона жива
я ще зайду як звечоріє...
- послухайте, чому ви так?
я вже півроку як гадаю
закрились в мушлі як той рак...
- я що відчитуватись маю!
він вийшов хлопнувши дверми
вона застигла на півслові
не розуміє його, ні
не вперше лють така у тоні
- дарма ви так от... напряму
тихенько медсестра сказала
- втомилась, я його люблю!
- о... вибачте, про це не знала
він втратив всіх... усю сім'ю
Дружину, доньок у пожарі
це було ... років сім тому
- пробачте...я... я співчуваю
проходять дні, йдуть місяці
момент і серце завмирає
-ви… дорогий дуже мені
люблю вас… - тихо промовляє
- чекай. Прошу, не закривайся
я знаю про твій біль, зажди…
а Він лиш крикнув – забирайся!
і свої речі забери…
вона іде, сльоза скотилась…
чому… чому зі мною так?
надії об стіну розбились
попереду один лиш мрак
- пробач... – рука лягла на плечі
- я не хотів…мені шкода…
давай підемо з холоднечі…
униз упала знов сльоза
- пробач, я емоційний, знаю
я… не готовий ще на жаль
ти добра, мила… слів не маю
на мене часу ти не гай
- і як багато: рік? Чи більше…
тягнути можна все життя
ти ж… робиш зараз тільки гірше
- не згоден… мабуть піду я
- стояти це наказ, Мартіне!
він посміхнувся й обійняв
- так тільки ти б одна посміла
пробач… але я все сказав…
- заява на столі. Удачі
- віставити! Чому ти так?
- я йду… так нам обом на краще
- стояти це наказ! - прощай
пішла… залишивши самого
він зупинити захотів
та не знайшов такого слова
яке б сказати їй зумів
- я дурень мабуть… я не знаю
вона ж права… я затягнув…
хоч кожен день ходжу по краю
слово кохання я забув
чи подавив… яка різниця?!
так, підсвідомо подавив
ця правда - кинута в обличчя
я її бачить не хотів
зібрались люди працювати
не вистачає їх обох
- він вперше вирішив проспати?
- що ж будем мабуть уп`ятьох
- я тут. А ви всі до роботи!
уліки, звіти. Де це все?!
- готово сэр. А… в вас все добре?
- у вас якесь… сумне лице
- вам що немає чим зайнятись?
холодним тоном запитав
- хвилюємось… вам би поспати
- я що порад у вас питав?!
слова ті не дають покою
минуле страхом накрива
-ну Таня! Що ж робить з тобою…
ти мила…та не можу я!
- слабак! – подумав сам на себе
боюсь зробити один крок
ну й хай… мені воно не треба
я вже усвоїв цей урок
- гей босс – коллега нахилилась
- ви ризикніть… змініть життя
я розумію – ви втомились
та треба йти у майбуття
- хто розтріпав?! І хто ще знає?
- ніхто… попався документ
- ну що за… - долю проклинає
що ж дякую… на цьому все?
та спогад знов не відступає
проходить день, минає ніч
і так повільно час спливає
час роздумів…час протиріч
- вітаю… Тань… як в тебе справи?
- нормально – тихо промовля
– ну а як сам? – як щодо кави?
- не бачу в цьому сенсу я
- не згоден… ну то як? Зайдемо?
- гаразд – направилась за ним
він вже не дивиться сталево
бо знов відчув себе живим
яскраво місяць в небі сяє
палають зорі ввишині
і голос ніжно промовляє
- одна така у світі ти…
Автор вірша: Ходіс Анна

122 дня

Я не помню, как стал твоим другом,
Но запомнил, как сделался сволочью.
Как носил тебе воду в кастрюлях
И валялся под лестницей в полночь.

Как из крана черпал помои,
Как наутро выламывал двери.
Я затягивал кожу над локтем,
Избегая брезгливых соседей.

Ты простил бы коварство матери
И меня за те метки из щелочи.
Я не помню, как был тебе братом,
Ведь сейчас я последняя сволочь.

21.11.22

Ты русский, а я свободная

Ты — русский, а я — свободная,
Я истины мелкая дрожь.
За досками в избах голодные
Заточат и зубы, и нож.

Ты — русский, а я — чужая,
Привыкла смотреть свысока.
Не стану сдаваться без битвы —
Не знала оков рука.

Ты — русский, ты рабской крови.
Собаке собачья смерть.
От горького привкуса воли
Мечтаешь свой рот оттереть.

Ты — русский, а я — демократия.
Я голос, коптящий ложь.
За страхом, сгибающим спины,
Воспрянет заточенный нож.

19.11.22

Да пройдёт

Да пройдёт,
Усилия, труда
Нужно больше.
Так сказали люди.
А вы знали как болела я,
Когда то писала,
Люди?

А вы знали как болела я
Как тогда украла у султанши
Жизни я кусок,
Переписала так
Чтобы вам понравилось однажды.
Вы судить умеете.
Ну да.
Вам же больше
Нет порой работы.
Только я не автор
Для
"Страпня".
Я меняю полностью историю.
Ради вас,
Себя
И двух сердец.

Когда закончится ночь

Когда закончится ночь разбуди меня ранним утром
Ничто не в силах мне помочь, всё так циклично, всё так
грустно
Роняют слёзы облака, они летать во тьме устали
Угрюмо смотрят свысока, не о таком они мечтали
Ты разбуди меня скорей, когда коснется света лучик
Где-то за штормами морей свою тоску оставят тучи
Ты прикоснись к моим губам, и пусть во тьме исчезнет вьюга
Вся наша жизнь на пополам для притяжения друг друга
Вдохни в меня свою любовь как продолженье нашей жизни
С тобой мы будем вновь и вновь, а что без нас пусть станет лишним
Ты разбуди мою любовь, она так ждёт твоих объятий
Исчезнет пусть скорее боль для твоих нежных восприятий

Ты ушла

Порочно чтиво, ты ушла
Так филигранно, так красиво
Осталось время и тоска
Погас вдруг свет и канул в зиму
Темнее ночи, месяц крут
Мороз ползет кусая спину
Дорожных клешней давит круг
Некогда думать, время строптиво
Не повернуть былое вспять
Только на фото ты смеёшься игриво
Возможно любила, а может..... как знать
Время бежит, пролетают минуты
Тикает ритм в побелевших висках
Возможно и наши с тобою маршруты
Встретятся снова в календарных листах
Хочешь иди ну а хочешь останься
Крутится дальше бытия колесо
Только в сознании, как было, как раньше
Время течением с собой унесло

А ми збиралися в дорогу

А ми збиралися в дорогу,
Неначе то остання путь.
Зітхання, кафельна підлога.
— І парасольку не забудь.

Що треба? Чемно посміхнутись,
Удати лад, зіграти спокій.
«Ми разом, щойно повернулись!»
Від сорому палають щоки.

У тиші гомоніло серце,
Удари грому, сірий дим.
Я турбуватимусь про тебе.
— ты зонтик всё-таки забыл.

Если в глубь леса зашёл
То обязательно ты встретишь её
Она подкрадётся к тебе незаметно
Издеваясь, глумясь над тобой
Будет смеяться скрываясь в чаще леса