Последние записи в дневнике
Кожен має право на життя, на вибір, на
освіту… Кожен просто має право… І кожен трактує однакове право по-різному.
Справа в тому, що розуміння, осмислення чогось – це річ суто індивідуальна,
адже в кожного свій характер, свій склад розуму, своє ставлення до того чи
іншого питання. І сперечатися, нав’язуючи свою точку зору, не має ні сенсу, ні потреби.
От право на вибір – це особливе право, яке відбирають у нас найчастіше, і,
на жаль, з нашої згоди. Його відбирають в нас найближчі нам люди: батьки,
друзі, вчителі... А іноді й ті хто просто вважає себе розумнішими за нас,
свідомішими. Ті хто робить вибір за нас, нав’язує нам свої думки і не
розуміючи нашої, позбавляючи нас чи не головного права у житті, права вибору.
Найпоширеніша ситуація, коли батьки роблять вибір за випускника, вибір куди
вступати, ким бути. Батьки керуються при цьому власними вподобаннями, забуваючи
про смаки вже свідомої дитини, яка просто заплуталась, розгубилась чи
примітивно злякалась, як і більшість з-нас на порозі важливого вибору, а вони
сприймають це як не можливість самостійно приймати рішення. І роблять це за
нього, замість того, щоб допомогти порадою, дати змогу зрозуміти чого він хоче.
І саме тому так багато людей у більш зрілому віці здобувають другу освіту,
змінюють місце роботи, напрям діяльності.
Кожен без сумнівів може сказати: «Я
маю право на…». Але кожен з-нас має
певні права і їх безліч, та не варто забувати, що окрім прав ми маємо також обов’язки і їх теж
не менше. Але основний наш обов’язок: не забувати про основу людських стосунків
– обов’язки.
Того ранку я запізнювалась в школу… Вже вкотре…Так впевнено відкрила двері, а там якийсь дядько, вусатий, з грізним поглядом… Я й розгубилась, вирішила не добиратись до свого місця кріз ряди, а плюхнулась на найближчий вільний стілець… Біля однокласника спілкування з яким обмежувалось фразами «привіт-пока». Вусач, представник якогось там ВУЗу шось там довго і натхнено розповідав. Я помирала від скуки… Крутила головою по-сторонах, і тут якось заглянула у його очі… такі глибокі - карі, як я люблю. Ті очі засіли мені в душу. А я бачила їх 11 років, бачила, але не заглядала… Вони мені приснились тієї ночі, і наступною, а потім ще…Пройшов місяць а вони не давали мені спокою…Новий рік, як виявилось ми вирішили зустріти в одній компанії, і як водиться у компанії підлітків ми добренько випили, а я ж… як вип`ю, то мелю все шо думаю, хоча навряд я тоді думала… Але я візьми і ляпни, шо він мені подобається. Думала він з мене посміється, а він просто пішов…Всі канікули, цілих два тижні я ненавиділа себе… ненавиділа його (хоча кого я обманюю? як могла я тоді злитись на ті оченята?). Боялась прийти до школи, боялась пересудів, але їх не було, і його не було…Він поїхав… Куди? Чому? Я не знала, не знала шо він думає про мене, про моє зізнання… Я нічого про нього не знала, цілих два місяці.А потім він повернувся, так само раптово, як і поїхав… А його очі знову втратили свою глибину… Були просто очицями на гарненькому обличчі.Спочатку я думала шо то він змінився… Але потім я зрозуміла, що змінилась Я!Або ж глибина його очей була лише плодом моєї уяви…
написала віршик, але не судіть строго...
Вони зустрілись навесні...
коли цвіли дерева й квіти,
коли світили фарові вогні,
й щасливі посміхались діти.
Вони сміялись і разом жили,
тай загалом були щасливі,
житєвою рікою разом плили,
і обоє були дуже вродливі.
Та щось сталось, побили горшки,
якась дрібниця, а розвели мости.
вона пішла, зупинитись не знайшла спосіб,
вони розійшлись... Тоді була осінь!