Твої руки, ти знаєш, тендітні,
Такі ж самі як ніжні уста,
Ми з тобою живемо не в Відні,
Ми не бачим красиві місця,
Коридори єднають сильніше,
Цілунки здаються палкими
І життя стає цікавішим,
І пишуться знову картини,
Вже слова не здаються пустими,
І розмови стають наче рідні,
Із вуст пробиваються рими,
Не такі вже й холодні як стіни,
Грію руки твоїми руками,
Радію, що вип'ємо чай,
Я знову заграюсь словами,
В цих словах ти себе відшукай.
Дулюк Денис
Я не звик до звичайних думок,
Сьогодні від цього не сплю.
Досить пустих балачок.
Досить, та я говорю.
Мій страх мене пожирає,
Тихенько гризе мою плоть.
Тимчасово, та він засинає,
Щоб потім мене побороть.
Він з'являється з заходом сонця.
Щотемніше - то краще для нього.
Виглядає в маленьке віконце,
Щоб я не дивився так строго.
Він б'є по найслабшим місцям,
Він знає мене якнайкраще.
Ловить коли вже я сам,
Робить мене лиш пропащим.
Та він зникне, я його приберу,
Він втече з першим променем сонця.
Ти ж знаєш, я від нього втечу,
Як тільки ти глянеш в віконце.
Не було би небо таким темним,
Не співали б зорі уночі,
Не писались вірші би даремно,
Не згадав би очі твóї в сні.
Не казав би слів тобі хороших,
Не провів би вечір близь вікна,
Ми б не знали, що ми зовсім схожі,
Ми ж не знали, що таке війна...
Ми ж не знали, що таке той страх,
Що таке розбігтись примусово,
Що кохання буде лиш в словах,
Що не чути знову колискову.
Це все — це просто іспит часу,
Це все — це мить, не більше того,
Це все пройде і після того ми одразу,
Затямим вартість сказаного слова.
Мій дім, пробач, я не з тобою,
Я знов не бачу ту красу,
Я знов охоплений журбою,
Ранкову згадую росу.
Ти пам'ятаєш ще малечу,
Мене, як вчився я ходити,
Як я губився серед течій
І як почав я говорити.
Ти бачив як я працював
І як учився це робити,
І як словами малював,
Як починав щасливо жити.
Та ми окремо, рідний край,
Ми зараз ніби розділились,
Я пам'ятаю й поле, й гай
І те як ми з тобою стрілись,
Та все це спогади, журба,
Це все мій біль закутий в слові,
Мине година чи доба,
І ми побачимося знову.
Я вірю, що прийде година,
Я мрію, що це буде скоро,
Зійде той біль, неначе піна,
І скажемо одне лиш слово...
Хвилі в морі гойдають мій човен,
Він блукає по морю давно,
Не чує пташиний він гомін,
Що здіймають ті цаплі крилом,
В цьому човні сиджу лише я,
І думи мої невблаганні,
Тут щоночі нам світить зоря,
Тут хвилини усі як останні,
В цьому човні сиджу лише я
І мої безтолкові памфлети,
В цьому човні сиджу лише я
І курю не свої сигарети.
Куля, постріл, клуб диму і тиша,
Все сталось так швидко, у мить,
У кутку сховалася миша,
Яка вже й не знає як жить,
Порох в'ївся в подушечки пальців,
Сліди куль прикрасять стіну,
Хтось із них не прокинеться вранці,
Хтось із них вже побачив війну...
Я тут,
згубивсь на півдороги,
Маршрут
підводить мене трохи,
Наш шлях
лежить через болото,
Не страх,
бо ми не на курортах,
Не станемо
ми плакати й жалітись,
А спалимо,
все те, від чого гірше жити.
Чай з ромашкою,
Червневий ліс,
Махну рукою
На море сліз
Тут недалеко,
Я знаю путь,
Люби шалено
Або забудь
Або втікай,
Тобі ж не треба
Пустий сарай
Під синім небом
Слова не хочуть вписатись в папір,
Букви й фрази вже зникли давно,
Я загублений у тиші квартир,
Я згубив своє полотно.
Заснути стає вже чим важче,
Та й про вірші забув ненадовго,
Та зараз здається вже краще,
Зараз, напевно, не змовкну.
Я хочу торкнутись очей,
Торкнутись подушечок пальців,
Торкнутись звичайних речей,
Зварити б ще каву уранці,
Хотілося б просто ходити,
Гуляти без цілі і точки,
Просто так, так простіше нам жити,
Просто так одягати сорочки,
Хотілося б просто писати,
Можливо любовні листи,
В душі себе не картати,
Про те, що з собою на "ти",
Хотілося б більше сказати,
Та й просто говорити про все,
Про те, що далеко, не знати,
І пити джин-тонік "Розé"
Це запах весняного вечору,
Запах попелу і цигарок,
Тут пахне весняною втечею,
Так пахне цвітучий бузок.
Тут тиша, лиш птиці співають,
Тут спокій забутих думок,
Тут сосни тим гіллям хитають,
Ледь чутно маленький струмок.
Тут тиша, та хто б це почув?
Мені нема з ким ділити цей спокій,
Я зустріну тут першу зорю,
Піду далі в дорозі самотній.
Все що треба — вино й цигарки,
Цей вечір розділю із собою.
Я з собою простіше, на "ти",
Розпишу всі памфлети рукою.
Я сьогодні в спокусливій тиші,
Напишу про те, що болить.
В моїй голові ще бігають миші,
Та я досі ціную цю мить.
Я ціную все те, що не мав,
І ціную все те, що було,
Я за спокій усе би віддав,
Та той час ми напевно забули...
Я лиш хочу бути щасливим,
Повернутись до друзів і мрій,
Перестати бути плаксивим,
Повернутися знову у стрій,
Навіть просто зустрітися з другом,
Покурити із ним на пероні,
Привітатись легесеньким рухом,
Потиснувши наші долоні,
Це так просто, проте так далеко,
Це як мара страшна серед ночі,
Ти ж все знаєш, про те, що нелегко,
Дивитися страхові в очі.
Скільки раз я казав, що люблю,
Скільки раз був в оманливім шоці,
Котрий рік я за чимось біжу,
Котрий рік переплетений скотчем.
Стільки часу загублено вдома,
Стільки снів непобачених тут,
Що не бовдур — на ньому корона,
Що не лідер, то повен отрут.
Я не жив, бо не бачив нічого,
Я не жив, бо так карта лягла,
Ти пробач ще несказаним словом,
Ти пробач за почуті слова.
Я піду й не вернусь вже напевно,
Я піду й заберу все, що мав,
Я вже знаю, що все це даремно,
Що даремно надію тримав.
Ліпше буде побути з собою,
Ліпше жити десь тут сам на сам,
Легше стати у лісі корою,
Легше вдатись забитим містам.
Моє багатство - мої вірші
Вони ведуть мене кудись,
І я лечу все вище-вище
Може й стану кимсь колись
Моє багатство - це життя,
Воно лише іде в зеніт
Я ще пізнаю буття,
Я лише виходжу в світ...
Сонце світить у долоні
Я сиджу, п'ю каву сам
Я неначе у полоні
Своїх дум і сподівань
Я сиджу, дивлюсь на небо,
Що синє наче океан
Щось приховує те небо,
Свій святий таємний план
Відблиск неба хмарочосів,
Відблиск сонця в окулярах
Відчуття, що скоро осінь,
Але літо ще у хмарах...
Пусті слова, слова на вітер
Чого ж за ними плакати і бігти?
Чому ж кричати і молити,
Того хто ними побажав любити?
Ніхто не скаже чесно як нам жити
Ніхто не скаже нам свої бажання
Це все - спорідненість у миті
Це все - наше небачене завдання
Поезд едет - стук колёс
В голове горит вопрос
Куда я еду и зачем
И кто ждет меня у стен
А мой поезд - скоростной
"Одесса - Ровно", я - домой!
Я так хочу побути з тобою
Я так хочу до твòїх очей
Я так хочу в твòї долоні
Я так хочу безсонних ночей
Я так хочу пізнати тебе
Я так хочу почути твій пульс
Куди ця дорога веде?
І чому я вже не боюсь?..
А чи буду я далі писати?
А чи буду відомим колись?
Чи може хтось це сказати?
Чи лишиться тільки "Молись!"?
Я б хотів писати надалі
Я б хотів би творити завжди
Чи збудую свій шлях я зі сталі?
Чи не скаже ніхто "Зажди!"?
Я надіюсь, я не спинюсь
Я надіюсь, не кину перо
Я надіюсь, я заберусь
На вершину, туди, до зірок!
Вітер кружляє у скронях дерев
Птахи там співають балади свої
Хотілося б більше таких перерв
Хотілося б більше бути собою...
Моє ліжко холодне сьогодні
Ні, я не спав, а писав і писав
Чи згадають мене потім сотні?
А чи напишуть колись "Час настав!"?
А чи буду в далекім майбутнім
Маяком культурним у світі?
Для тих, хто заплутався в нім
Для тих, хто не знає чим жити
Най цей текст буде посланням
В майбутньому для молодих
Не йдіть, молоді, натхненням
Холодних, ворожих і злих
Будуйте ж власну дорогу
Із щастя, добра, із кохання
Не забудьте лиш власного дому,
Де цінують ваші старання...
Моє серце вистрибує в небо
Як бачу рух твоїх губ
Його несе так далеко
Бо хочу побути тут
І очі твої як алмази
І руки неначе кришталь
Заграло в мені все одразу
А на серце впала вуаль
Я хочу все розказати
Але боюсь відмовиш мені
Лише хочу тебе обійняти
Бо являєшся в чудовому сні
У сні, там де за руки
Тримаючись дивимось в небо
Помічаючи взаємно рухи
Помічаючи взаємне тепло
листя золотаве
за вікном літає
вип'ю чашку кави
і піду сідати
поїзд на пероні
зачекався довго
вітер віє в скроні
зовсім не до того
прочитаю лист я
і скажу "бувай!"
подивлюсь на листя
захолонув чай
з вікон видно небо
небо і земля
з неба чути шепіт
в ньому і весь я
я сиджу по шию в ґрунті
і тут, і там свистять снаряди
і знову плаче з горя мати
бо не побачить сина в хаті
навколо голод, холод, страх
і кожна мить немов остання
і кожен подих під питанням
життя людей в моїх руках
буду боротись до кінця
до крапель крові на свій стяг
хоч до бажаного ранку
просто́ю я тут безустанку
бо ці річки і ці поля
це все моє і все це я
бо непроста я є людина
моя домівка - Україна
Чому так довго дúвлюсь в вічі
Що тягнуть наче зорі вічні
Неначе місяць, ліс і море
Неначе західні ті гори
Неначе хочуть політати
Хочуть ловити і спіймати
Хочуть заглянути в душу
Чи то я хочу, чи то мушу
Ті очі наче вітер в полі
Не зникнуть навіть проти волі
Ті очі - океан і місяць
Я захищу, ти й далі смійся
Я полечу все далі в небо
Буду дивитись як живеш
І навіть якщо буде темно
Знайду тебе, як ти цвітеш...
у цій кімнаті тільки ми з тобою
у цій кімнаті тільки ти і я
захоплюєш своєю темнотою
все одно і де б я не стояв
здавна не бачив дні, лиш ночі
здавна не купався в теплі
переді мною тільки чорні очі
і ті - лише в моєму сні
я в тобі утопаю безсильно
я в тобі живу, в темноті
я в тобі захлинаюсь повільно
я в тобі заховаюсь, в тіні
наша зустріч не нескінченна
бо вже сонце виходить на обрій
дякую тобі за натхнення
і за мільйони всіх твоїх мрій
Зачекай, постій, хвилино
Не йди в безмежну далечінь
Я знаю, час - діряве сито
Але й ти - неначе неба синь
Постій, побудь зі мною трохи
Нумо, розкажи куди пливеш
Я краще буду тут, але убогим
Ніж десь-інде у обороні веж
Стою у полі, відчуваю
Як вітер грає у долонях
Стою в цім житі і не знаю
Чому вже не болить у скронях
Чому цей вітер, як на флейті
Відіграва в душі пісні
Чому шуршить він колосками
Чого шукає він в мені
Пуста дорога біля поля
І ліс шумить тут недалеко
Моя душа не знає болі
Їй стало дуже й дуже легко
Я бачив одеське море
Я бачив волинські ліси
Я бачив карпатські гори
Це перли моєї краси
Я їду зараз додому
З відчуттям гордості сина
Це все - краса мого дому
Це все - моя Україна