Карменова доля
Крокую по лезу, сціпивши зуби, всередині мене адреналін,
Серце палає чорнобильським димом, розвіює хмари вітер в журбі,
Я знаю, що варто змовкнути трішки, забути про холод, тугу секунд,
Варто змовчати...
Карменове танго,
Карменова доля,
Думи проблем...
Сумбурні комашки граються в мозку, і п'янки веселі, а серце болить — осінь у дверях.
Історія скаже, що хвилею відчай тихий, як сон,
Напевно, брехня все, думає совість...
Де гордість?
Де сила?
Де хвилі морські — діви нужденні. Карменові учні співатимуть в серці, в горлі вино,
І справді по лезу ходячи з болем зникають страждання,
Горе моє.
Останньою вийду з депресії тіла, зникла давно, я хочу лиш спокій, краплі дощу чи хвилинне блаженство...
В церкву зове...
У виборі танців я виберу танго.
Квітка душа.
Кармен зрозуміє силою правди, а інші всі пройдуть в тихі вірші...
Карменова доля спіткатиме всюди: з ними в гарем...
Крокую по лезу, бритвами ранюсь,
Де віра у мене — сонце зрання.
Файна Торрі
Лист до Маргарити
Для нього немає покарання в Корані, а твій відчай не опише Біблія,
Цю історію знають лиш двоє осіб
І сміливість на боці од тіла босих,
Бо справи там кепські, пам'ятаєте розмови з вином, гіркість, та майстерність місії,
Проблеми котяться... Почуття не здаються... Живіт зводить, як кислота в соромі,
Що жалиться, кусає, і болем димить,
Ти ж бачила у нього, що гордість на мить
Тьмяніла, чорніла, динамітом зривалась, немов доля та й стукає босими
Ногами, тебе не ґвалтувала собою, це він змусив, щоб у тебе в почесті
Не зникала та гіркість, той відчай з лиця,
Що в останній дилемі вбиває бійця,
Та правда... Не кажи: «Пам'ятаєш», бо вітер його зникне, а чи знаєш, що можеш ти?
Напевно, все ж треба відчувати... проблеми... Як жаль, правда, що не тілом... долею,
Чи то розум тьмяніє у тебе, дитя,
Ґвалтує душевно, мовчання... Виття...
Не кажи, що з болем понукаєш і серце, дитя, відчай — то ридання хвилею,
І хвиля велика, як цунамі японське... З вином візьме в алкогольне, як матриця,
Ти бігала від нього, скажено у дим,
А від правди тікати, то більше між тим,
Ніж тужно вдихати цей болючий і дивний вогонь, вітер не вщухає, вжалишся,
І будеш у плачі згадувати, що доля сидить, каже, де не варто з гордістю
Заграватись... Бо тіло гаряче — вогонь,
Ти не бійся, тримають... У теплих долонь...
Для нього та й знайдуть покарання в Корані, а твій відчай із тим болем скориться...
Я ніби осліпла...
Не бачу нічого... Я ніби осліпла думками сумними,
Немає тут горя, немає тут болі,
Немає тут щастя чи тої любові,
І ночі короткі, це сильно, я знаю, йду разом із ними,
Де промінь яскравий щоранку зі мною, зі мною і досить,
Буває ще вітер та квітка червона
Збирає думки ці до ніжного лона,
Йду разом із ними, де щастя — метелик, і мостик,
Що прийме у гості з думками моїми останню надію,
І буде проміння яскраве, напевно,
Я вірю, що радість десь поруч під небом,
Шляхи ці тернисті... Я бачу, як зорі щоночі до мрії
Летять, і щоразу прибудуть до мене в дорогу,
Коли все даремно, де холод пропащий,
Освітять стежини, де вихід найкращий,
Я піду із ними шукати ту радість, писати по зову
Ті вірші, ті книги — романи бездарні, де сором зі мною,
Слова ці, як краплі гуляють по світу,
Дощами спускають на молодь невдіту,
Я бачу, як вітер гукає до себе, гукає з собою...
Невинна
Так тихо ступала по сходах у Пеклі...
Тримавши за руку ту ніжність тендітну,
Напевно, боялась. Не вірить Упертий,
Що справді собою він змусив розквітнуть,
Відчути блаженство... Тремтіння... Лиш дотик
Від тіла палкого. Дарує ту грішність
Для неї земної, що поруч, навпроти,
І досить гаряча кохана... Ця вічність...
Минають в оргазмах хвилини блаженні,
Він знає, як краще доводити жінку,
Володар пекельний... І поруч знамення,
Ця діва невинна, що скорить відтінки:
І лиха, і горя... І Пекла палкого...
Крокує жадана, і справді невинна,
Не чинить проблеми та влади стрімкої,
Для неї володар — то гордість левина!
А більше не треба, лиш бути з коханим,
І ніжно тулитись... Бо тіло гаряче...
Так тихо ступає, як справжнє бажання,
Невинно говорить, він слуха дитячу
Наївність і радість, приємне зітхання,
І справді не треба казати щось більше:
Кохає невинна... Кохає і любить...
Сьогодні дарує для неї ці вірші,
Пекельну повагу, і годі прелюдій!
Заносить до ліжка... А далі секрети,
Не варто пізнати цю пристрасть тим дурням,
Ту грішність жахучу, те щастя пекельне,
Ті люди не знають, де палко, де буйно...
Де справжня спокуса вбиває той сором,
Вином напуває, і гонить весь розум,
Забудьте слова ці, як дивну дорогу
До сенсу спокуси... Пекельної прози...
Жоржини для танців
З'єднались частинки матриці в танці,
Кохали й любили на дивних світлинах,
Наступні хвилини зовсім вигнанці!
Так гарно, що вітер гойдає в жоржинах...
Волосся жіноче, добре пахуче...
В жоржинах тремтіло і тіло у нього,
І знайде кохана щастя жахуче!
В жоржинах прекрасних стежину, дорогу,
І буде тулитись ніжно до серця
Зірками своїми, і тілом гарячим...
З'єднались коханці в матриці долі,
Ніщо не розлучить торкання киплячі,
І довгі, і щирі, в матриці голі!
В жоржинах вітрисько сховає подружжя
Коханців любові... Сорому квіти...
І пройдуть століття, настигне байдужість,
І дехто все знайде: голі й роздіті...
Кохались в жоржинах щасливі собою,
Та в інших світлинах: старість на радість,
Танцюють коханці, ще досі їх двоє,
І роки не змусять танці чи жвавість
У ритмі кохання покинуть подалі...
Світлини покажуть: треба лиш розум,
Щоб просто зуміти і жити надалі,
Не тілом, а духом плести цю прозу.
Пісочне життя
За кожним із нас пісочний годинник,
Де літо стікає не ігристим вином,
А біллю проблем, та горем в будинок,
Що разом з тобою не відчинять вікно,
Лиш сіють страхи, страждання відтінки,
І вітром зривають оте щастя твоє...
Боїшся, тремтиш... Всього лиш сторінка
Від книги якоїсь, що зі страхом гниє,
Забудуть вони останні пориви,
Коли все в минуле, бо звичайні слова,
В книгарні лишать, забувши мотиви,
За кожним у світі не заграє пітьма...
Ніхто не згада про тебе в молитвах,
І відлік життєвий в годиннику здавна
Рахує життя, і роки в гонитві
Забудуть тебе, як прелюдію дивну...
В усьому святому... справді образа,
Вином же навіщо поспивались вони?
Коли все бісів дурная проказа,
А кожна людина — це пісочні човни,
Сторінка життя, як книга чи фраза...
За маскою
Як завжди ховався за тонною гриму,
І ніби щасливий, і все в нього добре,
Лиш маска весела, а клоун у димі...
Брудному костюмі та зношених туфлях.
І попіл з цигарки в дешевому пабі
Та разом із пивом, що хвилею в горло
Тримає в кайданах пропащого рáба,
Що сенсу не має, казати щось ліньки.
„Навіщо?“ — спитає розпачливим тоном,
„Господи!“ — промовить. „Благаю прощéння,
Пробач всю гріхóвність у моїм притоні!“
Та Бог не почує, бо бреше веселий.
Той клоун лжесвідок вульгарної думи,
Гримаси пустої та підлої вдачі...
Звертає* до Бога, забувши про струни
Подоби своєї... Здичавілого болю.
Чи сміхом, чи трюком доводить у цирку,
Що він, як звичайний, бо молить до Бога,
Коли все скінчиться, у дзеркалі рúзку*
Не знайде обличчя веселого щастя...
Не знайде себе чи підтримки від люду,
Нема що казати, так зникають душею,
Що раптом померла... Згнила звідусюди!
Востаннє він справжній, коли він дитина.
Бо завжди ховався за тонною гриму,
Як тільки поринув в циркові вистави,
Та й маска весела не збýджує риму...
В поетів безславних, забутих із часом.
***
Звертає — звертається.
Ризку — те саме, що й ризику.
Гіркота біснуватої
Сиділа під дубом молода ярúтниця,
А біля неї прилігся кіт кольором ночі...
Віщала вона, та як мудра язичниця
Не знала сенсу, що гріло, як радостю очі,
Не знала страждання... Благання простенького,
Раптово зникло бажання до вірного блазня,
Немає підтримки чи пуття близенького...
А грішність куди? Магічної близості танцю,
Коли все тремтіло, зривало... В мелодії!
Господи, Боже... Осліпни над танцями в лісі!
Залиш нас самими стискати в агонії...
І вітер... Радість... Грішністю у темному місці,
Коти хай виходять до неї яритниці,
Вона зна чаклування, навчена біллю,
І горем народу, що повз до язичниці,
Гіркота біснуватої вкриється цвіллю.
***
Яритниця — молода відьма.
Відьомські танці
А може ти сильний... а може слабкий...
Мені не важливо, лиш дихай пекельно,
Тримайся, і слухай відьомські думки,
Зі мною у танці та разом зі смертю,
Із бісом кохайся, порада вовків!
Вони не порадять дурного, напевно,
Зі мною востаннє у танці лісів...
Відьомська община чекає від тèмна,
Коли віджиґèриш, забудеш мене,
Проте не дозволю забрати до пекла,
З'їдати кохання, що попіл жене!
Ти радість відьомська, у долі запекла,
Я щастя не знала, біси у душі...
Сховали від ока людського давненько,
Я відьма... Квітуча, шукаю ключі,
Себе врятувати, втекти далеченько,
Забрати з собою і долю свою!
Вона проявилась в людському обличчі,
Твій образ — пекельний, в жарі та бою,
Назавжди зі мною... На волю покличе!
***
Віджиґерювати — "зажигать на танцах"
Жара — русизм. Те саме, що й спека.
Від гармати...
У тіні сховались їхні душі...
Воїнів загиблих від гармат,
Вояки-сміливці, небайдужі
В цюю мить боролися за стяг!
Коли всі шукали, де є краще,
Польща, чи летіти до Москви?
Вони на війноньці знали завше,
Зраду не відмиють ті церкви.
Давно не бачили щасливу ніч...
Постріли лунають в унісон!
З останніх... Стануть тихо пліч-о-пліч,
Дати? Чи померти під попсон?
І взяти правдою! Ходи вперед!
Ворог не лишиться мені братом!
В жорстокості чекають тиху смерть
Воїни загиблі від гармати...
Твої світлини...
Твої світлини, як прилив добра,
Зайвих фарб не треба,
В тебе об'єктив...
Наводиш світло, і чекать пора
Сяйва прямо з неба,
Ракурсу чи див.
Коли останнє, то горить в душі,
Русло щастя — промінь,
Краплини дощу...
Коли фотограф, не писав віршів,
Бачиш його — стогін...
Світлини в грозу.
Життя минає, і розмова тих,
Хто боїться горя...
Зваблює тебе,
Твої світлини забирають їх,
Розповідь від долі...
Надиха з небес!
Нехай лишаться із твоїм чуттям
Візьмуть колір хвилі,
Темноти ночей...
Твої світлини... Між дурним буттям
Живуть тихо милі...
Та межи людей!
***
Присвячено Тамарі Кашперській
💝💝💝
Вальс розлучення
Нового життя ступав порогом
Озираючись кудись назад,
Відчуття не пéредáти словом...
Забуваєш ти минулий сад.
Коли все ставало під приціли:
Тамування та розлуки біль,
Відчаєм... Зізнайся ти всеціло
Боротьбою, як в останній бій.
Звільнення. Вбиваєш ті незгоди!
Пам'ятаєш, що душа, як мідь?
Радостю невірність — то свобода
Бездоганна, як грішная хіть?
З легкістю залишиш за дверима
Несказанну гонорливу ніч,
Коли все розказане очима...!
І розмову вперше віч-на-віч.
Тунель
Палає віршами старинний тунель
Кинутий людством далеко в минуле,
Де осінь збирає неначе в бордель
Листя вологе, що смуток штовхнули.
А Київ згорає посмертно в дощі
Ніжно тримавши ту радість осінню,
І серце співає тримавши в руці
Справу останню, що вірна творінню.
Листи пам'ятають і клятву мою
Поспіхом писану дощами сердечно,
Осінь інакше помре десь в бою
Кинута страхом, і болем неґречно...
Палає віршами старинний тунель,
Потяг зірветься, помчиться далеко,
Вже вітер зриває кохання шинель,
Листя кружляє з тобою, лелеко...
Помада
Лишилась помада на твоїх вустах,
Гірко приманить зайвих очей,
Сховають тумани воїнський страх,
Вітер востаннє здує з плечей.
Бо підеш від неї в дорогу тяжку...
Вбивче гармата гріє вогнем,
А ти не зважаєш, згадавши фату,
Ніжну помаду стерту дощем.
Благаєш в молитві вернути живим
Знову так палко діви грудям,
Віддатись гаряче всім тілом своїм...
Мов би немає суду суддям.
Та мрії забава всього лиш проста,
Тихо вмирають смертю війни,
Лишила помаду на серці дівча...
Лиш би дожити тої зими...