Голубочки дикі воркували зранку...
Голубочки дикі воркували зранку,
Сонце прихилилось до дерев квітучих.
Ми з тобою тиждень грали у мовчанку,
не хватало слів нам, ніжних та пекучих.
Сизокрилі пташки, глянь, гніздечко звили,
бо вони, як люди не впадають в розпач.
Ми з тобою тиждень в самоті бродили,
схаменутись треба та сказати,- вибач.
Я твоя голубка, не така вже й дика,
сизокрилий птах мій, пригорни міцніше.
По життю чекає нас любов велика,
бо нема на світі ближче та рідніше.
Гришко Валентина
Між іншим...
Між іншим сказані слова,
змінили правила відносин.
Погода в серці дощова,
на небі проглядала просинь.
У променях весняних днів,
між іншим нарікали марно.
Потрібних бракувало слів,
тому й на серці було хмарно.
Не зупинилися на мить,
один повз одного, між іншим.
В дрібницях не змогли спинить,
а потім знехтували більшим.
Дотик серця...
Дотик серця, як його відчути...
Непомітна магія стосунків.
Почуття літали на батуті
та ховались вперто за лаштунки.
В епізодах грали свої ролі,
безталанно імпровізували.
Не єдина, а окремі долі,
непомітно поряд існували.
Час минав з надією на краще,
та сміявся боляче крізь сльози.
Кинута любов напризволяще,
стукала у двері на порозі.
Бачила мати сина уві сні...
Бачила мати сина уві сні,
Тягнув до неї хлопчик рученята,
Співала мама з ніжністю пісні,
Розчахнуті дитячі оченята.
Прокинулася мама у сльозах
Синку дорослий, синку на війні,
Вагалося життя на терезах,
Посмішка сина з фото на стіні.
І темна ніч за вікнами бреде,
У полі вритий поспіхом бліндаж,
Всевишній, хай від смерті відведе,
Благає мати, Господі, уваж.
Залізом ворог землю засівав,
Не колоситься жито у полях,
Та жайворон у небі не співав,
Кружляє зверху ворон, чорний птах.
Насниться знову мамі дивний сон,
Весілля по весні, цвітуть сади,
Щебечуть солов"ї, замість ворон,
Немає горя та нема війни.
Тремтяче небо доторкнулося землі...
Тремтяче небо доторкнулося землі,
з пап'є-маше квітуча біла вишня.
Пливуть сади, як паперові кораблі,
на пристань почекати знову вийшла.
Дерева тихо говорили про людей,
в прозорий шепіт сходила розмова.
Краса на видиху, що рветься із грудей,
в бажанні вчити й знати їхню мову.
В пейзажах милих прочитати письмена,
дивуючись природному декору.
З душі словами розчинилась пелена,
пливу у човнику крізь мить прозору.
Покинула невчасно душу...
Покинула невчасно душу,
Була й пішла собі любов,
Тобі я вслід дивитись мушу,
Ти поряд з нею десь пішов.
Наснилася болюча зрада,
Крізь дощ не бачив моїх сліз,
Не знала я, що болем правда
Згори обірве все униз.
Скажи, де взяти мені ліки,
Які лікують віщі сни,
У сні ти цілував повіки
Якійсь чужій, а не мені.
Любов, чи знає правду про любов...
Любов, чи знає правду про любов,
В обіймах, шепотінні, цілуванні,
Душі тремтінні в якості умов,
Яких немає в справжньому коханні.
У спалахах яскравих двох сердець
Ліпили ніжністю єдине тіло,
На все життя залишився рубець
З кохання пристрасного, що палило.
Любов, чи знає правду про любов,
Коли земля пливе з під ніг, як човен,
Ніяковіє погляд знову й знов
Весь світ навколо почуттями повен.
Прозорий вітер, я тебе не бачу...
Прозорий вітер, я тебе не бачу,
Та уявити який є, не можу...
Нам видно сонце та як дощик плаче,
Тебе шукаю я і не нахожу.
Торкнешся лагідно мого обличчя,
Волосся, ніби граючи скуйовдиш,
Незримо дуєш, мабуть, з потойбіччя,
Або хвилини в затишку проводиш.
Щасливий вітер - невидимка дихав,
Хитаючи дерева, квіти, трави,
Злетів кудись та стало дуже тихо,
У нього зустріч з іншими вітрами.
Ми любов свою згубили самі...
Ми любов свою згубили самі,
З ночі в ніч вона до нас приходить,
В сновидіннях, наче мелодрамі
Нас шукає поруч, не знаходить.
У самотність поринали разом,
Так ховали почуття відверто
В мить змінили ніжність на образу,
Від кохання відвертались вперто.
А любов благала та просила,
Говорила, тільки раз буває,
В пам"яті залишилась красива,
Тільки в снах, а на яву немає.
Ставлю сама собі питання...
Ставлю сама собі питання,
Чи вмію жити, як потрібно,
Радіти сонцю на світанні,
Летіти пташечці подібно.
Так легкість сприйняття вражає
У простоті буденне щастя
І те, що серце забажає
Мені обов'язково вдасться.
Думки прозорі, як повітря,
Сама в собі знайду опору,
Відверта мрія та нехитра,
Я буду жити до упору.
Сюрпризів не чекаю від життя...
Сюрпризів не чекаю від життя,
Скоріш за все чекаю їх від себе,
Бо маю вчасне я передчуття,
Яке пульсує в серці та між ребер.
Тендітну долю у своїх руках
Відігріваю, як замерзлу пташку,
Надії стільки у її очах,
Що буде легше, що не буде важко.
Вона співає гучно по весні,
Літає в небесах, бо має крила,
Шепоче вдячна доленька мені
Про те, що сильною була безсила.
Цвіте черешня...
Цвіте черешня, синьооке небо,
Красу натхненну бачимо з вікна,
Птахів лунає на світанку щебет,
А решта?
Решта, сьомий рік війна.
Вечірні зорі сяють фантастично,
Мовчить природа, буцімто німа,
Пливе, як човник місяць романтично,
А решта?
Решта, сьомий рік війна.
Духмяна кава обпікає губи,
Так п"ється з насолодою вона,
Когось ми любим, а когось не любим,
А решта?
Решта, сьомий рік війна.
Цвітуть самозакохані нарциси...
Цвітуть самозакохані нарциси,
Ковтають пристрасть з келиха тюльпанів,
Ірисів гостре листя, ніби списи
Та ставні канделябри від каштанів.
Земля уже вкривалась пелюстками,
Їх вітер з абрикос зривав зухвало,
Все, як міраж, все буцімто не з нами,
Яскравістю цвітіння дивувало.
Не бачити красу - погана звичка
Не помічати зовсім все навколо,
Пухнаста, малахітова травичка...
Весні радіє серце, як ніколи.
І навіть те, що справді неможливо...
І навіть те, що справді неможливо,
Одного разу також може бути...
Так просто говорити, що щаслива,
Всі негаразди назавжди забути.
В омріяне повірити напевно,
Згадати те, на що давно махнула,
Того, чого хотілось недаремно,
В своє життя я знову повернула.
Не просто! Та вважаю, що можливо
Радіти кожній миті на світанні,
Чому і ні, насправді я щаслива
І кожен день життя, як день останній.
Щодня пишу листи та відправляю людям...
Щодня пишу листи та відправляю людям,
Про оптимізм, любов, природу, сум та зраду,
Про щирість й почуття, я знаю не осудять,
Тому знаходжу в них потребу та відраду.
Листи написані знаходять адресата,
Я впевнена вони завжди комусь потрібні,
Все без претензій на кумира чи фаната,
Ллються вірші з душі, пливуть струмкам подібні.
Побачить хтось себе щасливим на світанні,
А хтось до вдячності й добра прозріє,
Згадає давнє у стрімкому пориванні,
Лист прочитає мій та серце відігріє.
Розхристаний вітром цвіте абрикос...
Розхристаний вітром цвіте абрикос,
Завжди прохолодно в цю пору на жаль,
Все мариться теплих країв відголос,
Весна за вікном й не прикрита печаль.
Безлюдна красуня лунає, як сон,
Як ніби то мимо проходить вона,
Цвіте абрикос взявши вітер в полон,
Де ж люди поділись, на дворі весна.
Очі
Без слів уміють говорити,
Кричати голосно від щастя,
Вони заплачуть від напасті,
Не можуть очі одурити.
Вони завжди говорять правду,
ЇЇ почути можна в тиші,
В них відгукнеться біль від зради
Крізь вираз почуттів найглибший.
Читайте очі, ніби книгу,
Що там приховано у серці,
В них сподівання на відлигу,
В очах всі помисли відверті.
Вигулює небо хмари кудлаті...
Вигулює небо хмари кудлаті,
Нечесані, пухнасті та лупаті,
Своїми роздивляються очима,
Людей сумних з округлими плечима.
А люди мовчазні, мов манекени,
Для хмар небесних, ніби феномени
Ступають крізь калюжі на асфальті,
Беззахисні, маленькі та завзяті.
Бредуть, нагнувши голову в печалі
Так рухаються по життю — спіралі,
Чому не радісні, вони не знають
З ранку до ночі...Потім засинають.
Капризний березень, немов дитина...
Капризний березень, немов дитина,
То посміхнеться сонцем, то заплаче,
В прозорий світ з натхненністю порине,
То хмари сизокрилі, мов незрячі.
Його непередбаченість бентежить,
Радіємо й сумуємо з ним поряд,
Дощем проллється зранку, мовби нежить
І затамує він на квітах погляд.
Весна, як первістка веде за руку,
В обійми огортає обережно,
З землею, що прокинулась в сполуку
І з небом синьооким в даль безмежну.
Каміння падали з душі...
Каміння падали з душі
Складала їх в сюжети,
Вони мої, а не чужі,
Печальні амулети.
Створила сонячний пейзаж,
Мозаїчну картину,
На морі лагідному пляж
З яскравого бурштину.
Не тисне більше, не болить,
Попадали під ноги
Живим камінням в одну мить
Стелилися дороги.
Стежиночка моєї долі...
Стежиночка моєї долі...
Бігла заплутано крізь хащі
Та в чистому гуляла полі,
Шукала шлях для себе кращий.
У крижаних обіймах снігу,
Відносин, що не гріли, мерзла,
Все сподівалась на відлигу,
Відтала я та крига щезла.
Весною сонечко світило,
З любов"ю дарувало квіти,
Стежинка долі...Пощастило,
Навчилася життю радіти.
Чорно-біле фото...
Чорно-біле фото... Мов кіно чорно-біле...
Кадр за кадром летить, вже життя посивіло
Біла неба блакить, білим світить лампада
Чорна пташка летить, чорний лист листопада.
В чорно-білих світлинах своя перевага
У відзнятих хвилинах чуттєва наснага.
Колір різних емоцій пливе в фотознімку
Шквал яскравих овацій лунає крізь димку.
Я не можу купити щастя...
Я не можу купити щастя,
Радість теж не дадуть за гроші...
Каву певно зварити вдасться
Пригощайтесь мої хороші.
Аромат огорне й розбудить
В почуттях блаженства єдиних,
На щасливі думки наводить
В промінцях яскравих й спокійних.
Кави присмак пливе в повітрі,
Ранку мить новий день пророче
Радість з вірою у палітрі
Щастя створює той хто хоче.
Дерева вигинали спину...
Дерева вигинали спину,
Їх вітер запросив на танець,
Крутив у танго без зупину
Так емоційно, як іспанець.
Цей кабальєро, що із півдня,
Аж до землі згинав, ганеба,
Дерева думали, безодня...
Та підіймалися до неба.
У супровід включивши труби
Звучав він сотнями тромбонів
Гудів, як танцювати любить
Летів безмежно, без кордонів.
О! Юність...
О, Юність! За плечима довгі коси,
Кохання, від якого шаленіли
І пролісків лісних яскрава просинь,
Над нею гучно так джмелі гуділи.
Йшли через луки, де паслися коні,
Рясніла після повені травичка,
У ароматів весняних в полоні
Плелася юності в майбутнє стрічка.
Нестерпні дотики краси земної,
Весни обійми ніжні та ласкаві
На все життя залишиться зі мною,
Як юності стежиночки яскраві.
Зрада
Гіркий смак полину
На губах від зради
Я тебе покину
Я не хочу правди.
За брехню солодку
Я трималась чіпко
В моєму випадку
Вже зробилось липко.
Хочу я відносин
З присмаком імбиру
Червоніє осінь
Я тобі не вірю.
Тисне
Обпікає перцем поцілунок...
Наша любов, то незручне взуття.
Де знайти єдиний порятунок,
Без проблем, без віри в каяття...
Тисне боляче, не маю сили
Я так втомилася не можна йти,
Ми любов свою до дір зносили,
Босою втікаю, відпусти...
З землі до неба, яка відстань...
З землі до неба, яка відстань?
Вхопила небо руки простягнувши.
Блукаю я по небу містом
Себе у невагомість обгорнувши...
Від неба до землі чи близько?
Так обережно по землі ступаю,
І балансую, як же слизько...
Під ноги зірки з неба розсипаю.
Така потреба невідома
Летіти та літати стрімко в небі
Щоб вільно, легко, невагомо...
Я розчиняюсь між землею й небом...
Вибач за зломане життя...
Вибач за зломане життя
Ти відломив й мого третину...
Вже не потрібні каяття,
Виховую твою дитину.
Роки, біжать собі у даль,
Як за вікном плили дерева
У потязі, де їли ми мигдаль,
Стояла спека полуднева.
Перон, як вирок, я зійшла,
Ти сам залишився без мене,
Кільце зронила, не знайшла
З ним і кохання навіжене.
Роки давили душу, ніби спрут...
Роки давили душу, ніби спрут
Часів минулістю відвертою,
Борсався з істиною впертою,
Все витратив розорений банкрут.
Загублений дорогою талант...
Кидалась доля рукавичкою,
Дуель з собою стала звичкою,
Життя-суддя, єдиний секундант.
Кохання легко брав собі на пробу...
Кохання легко брав собі на пробу,
Мов вишеньку на торті, як оздобу.
Ковтав його, немов гарячу каву
Дегустував з вином та їв, як страву
Любов красиву рахував десертом,
В екстазі смакував її відверто
Та в відблисках камінного вогню
Гортав години, як листи меню
Дотлів вогонь під ранок у каміні,
Засмучені розтали всюди тіні.
Всі почуття мої допив до краю,
А потім шкодував, я точно знаю.
Я поїду гала світ...
Я поїду гала світ, далеко-далеко поїду
В незнайомі місця для яких я сама незнайома
Там навмисно відкрию натхнення шухляду
І відчую свій злет та яка ж невагома...
У творінні з природою дуже далеко від дому
Мить поезії слова в самотньому світі окремо
Від людей, що мене прирікають на втому
Намистини слова, як прикрасу знайдену
Я надіну на душу так схожу порою на кому,
А можливо дефіс, я з'ясую, як буде потреба
Ніби нитку, яку обірвати не хочу
Там далеко від дому майбутнього спробу
Я словами у ритмі та римах собі напророчу
І не ставлячи крапку негайно продовжую злети
То й же самою ниткою крила пришила
В паралельному світі літають поети
Не спитавши нікого сама я туди полетіла...
Без кофеїну каву...
Без кофеїну каву не люблю,
Без щирості відносини в ігнорі.
Людей брехливих чую й не терплю,
Їх наскрізь бачу, бо вони прозорі.
Я не люблю й не п"ю солодкий чай,
Бо терпкістю смакую запашною,
Подобається, як горить свіча
Мою кімнату робить затишною.
Я так багато маю мрій та марень,
Старіти намагаюся красиво.
Буває дуже лячно, коли дурень
Поводиться зухвало та властиво.
Слова беру, як пазли у рядки,
Обожнюю я з них складати рими.
Ночами світять за вікном зірки
І вітер старий бродить за дверима.
Безвинна жінка у любові винна...
Безвинна жінка у любові винна,
На покривалі ночі швидкоплинно
В"язала прядиво зі слів й думок прощальних,
І розривала серденько безжально.
Як смертник, що тікає від погоні,
Немов шалені коні у загоні
Летить у сутінках прихованих нічних
Останніх почуттів моїх агонія.
Веселка в небі коромислом...
Веселка в небі коромислом,
Теплом огорнута земля.
Невидиме повітря чисте,
Весна на крилах журавля.
Але зима навшпиньки встала
Дихнула вітром холодів,
У очі квітам заглядала
Та й не залишила слідів.
Не повернути час в минуле
Де оселилася зима,
У спогадах вона тонула
І холоділа крадькома.
А за весною прийде літо,
Яке чекаємо в душі,
У сподіваннях краще жити
В період весняних дощів.
Метелик велетів на волю...
Метелик вилетів на волю
З мертвої лялечки спурхнув,
Не знав він про коротку долю,
Мов словом погляд привернув.
А хтось не встиг останнє слово
Рідному серцю донести,
Любов проходить випадково,
Коли нічого не спасти.
Загублене хай повернеться
Те, що не сказано вустами,
Метеликом в вікно проб"ється
Освідченням красивим стане.
Стирала межі, наче крейду з дошки...
Стирала межі, наче крейду з дошки,
Від захвату німіла й завмирала,
У відліку хвилини, як горошки,
І дні, як фішки в казино лишала.
Просила я пробачення у серця -
Мільйон разів постукало у душу.
Оголене і ніжне, ну, не сердься,
Не слухала, не чула... зараз мушу.
Нанизувати буду сотні вражень,
На нитку із подій, немов намисто...
А напрямок мені життя підкаже -
В думках про нього я блукаю містом.
Життя сценарій стертий до дірок...
Життя сценарій стертий до дірок,
Весь білий світ душі моєї витвір,
від річкового плеса до зірок.
Обірвані афіші котить вітер,
Дощем завіса падає із неба,
без квітів та овацій грала ролі,
вкладаючи слова туди від себе,
Гортала сторінки своєї долі.
Щербатий місяць, ти стеріг безсоння,
думки, що хвилювали й підіймали...
Кому несла, як серце на долоні
ту гру мою, яку не розпізнали ?
Ліні Костенко
Так кажуть, "рукописи не горять"...
У морі слів безмежної душі,
Нахлине, наче хвиля благодать
Як дивні човники пливуть вірші.
Натхнення пензлем у палітрі снів,
Лилося з серця кольорово,
Картина зіткана з чудових слів,
Барвистої, улюбленої мови.
Залишила у спадок на віка
Палають, не горять її вірші,
Де кожне слово змістом обпіка,
Бо від душі писала й для душі.
Минає день...
Минає день у пасмах суєти,
Пройшов нечесаний, кудлатий,
В похмурій та нікчемній самоті
Вночі сховався біля хати.
Такий ледачий, мовчки просидів
Зранку під вишнею у квітах
Вкривався пелюстками та сивів
Опівдні спочивав у скиртах.
Той день буденний, білий наче дід,
Як тисячі, безцільний, нудний,
Зігнувшися пішов й залишив слід,
Під хату ліг, як пес приблудний.
Я вигадаю...
Я вигадаю все, що не існує,
Зміню миттєво місцем полюси.
Ті хто навколо подих затамує,
Застигне від казкової краси.
Зруйную я зневіру та зневагу,
Осяяння відчуєш у любові
Я знаю точно, звернеш ти увагу
На мої дивні очі волошкові...
Незбагненне
Я не просила ніжності, уваги
Нічого не просила я у тебе...
Для себе лиш просила рівноваги,
Як дивно, але більшого не треба.
Безсонням виміряв мою самотність,
Ковток любові кавою під вечір,
Минулий час, як вічна незворотність,
А пам'яттю забуті мною речі.
Нічого я ні в кого не просила,
Ти винятком також не був для мене,
Ту осінь, що тоді була красива,
Просила зрозуміти незбагненне.
Лебедина пісня
Увірвався в життя, як вітер
Зруйнувавши моє буття
Сум минулого миттю витер
Неймовірне створив почуття.
Як кружляло нас та вертіло
Відчуття невагомості в небі
Моє серденько так тремтіло
Я літала з тобою, як лебідь.
Лебедину пісню, одну на двох
Ми співали з тобою, в останнє
Ти повітря моє, видих-вдих
Найдорожче, єдине кохання.
Іронічне
Що будеш пити, мій незваний гість
З вершками каву, чай, або вино...
Вже скільки зим упало за вікно
Що сталося?. Розбуджена цікавість.
З букетом милих квітів. Ненароком.
Як сонечко, яскравих хризантем
Та на душі з незримим тягарем
Протиснувся у хвіртку боком.
Раніше ти влітав, як вільний птах
З такою легкістю заходив в двір
А зараз, ніби гнаний, дикий звір
В очах розгубленість та страх.
Де взяти сили, щоб мене переконати
Не в змозі очі підвести...Не знаєш...
Та щось сказати певно маєш...
Незваний мій, пройшло. Не хочу знати.
Порожнє місце...
Порожнє місце зайняла собою...
Чому і ні? Поставила питання
Де сенс життя, де межі існування?
Та тут же я! З своєю красотою.
Куди тобі протиснуться коханий,
Все зайнято у почуттях старанно,
Я сіллю притрусила твою рану
Колись хороший був, тепер поганий.
Пустелею сповита льодяною,
Так розігріла сніг, піддавши жару,
Що повернувся, не знайшовши пару,
А місце тут захоплено красою…
Весна
Приніс нам звістку теплий вітерець,
Не заховатися за стіни від весни
Та ніби пальцями торкнулася струни
Верба у китичках, немов чебрець.
Заграло все красою навкруги
Природа зазвучала переливами,
Шопена відчуття з його мотивами
В ноктюрні веселкової дуги.
Їжачки в тумані
Ходила в гості пити молоко
Сміливо прямо до порогу
Колючим прибігала колобком
Примітивши до нас дорогу.
Із лісу їжачиха заблукала
Та прижилася у садочку,
Їжача доленько спіткала
Ховатись літом в холодочку.
Вона сама завжди приходила
Привикли бачити під вечір,
Пізніше їжачат приводила
Такі, як будячки малечі.
Під осінь опустилися тумани,
Десь ділись їжачки та мати,
З"явились, мабуть, свої плани,
Конячку всі пішли шукати.
Ода жінці
Мелодія яскравих квітів в шумі вітру
Небачене побачити, почути непочуте...
Бринить, лунає арфа неземна та світла,
Хвилюють серце пісні, душевні, незабуті.
Як сонце всесвіту, натхненна й неповторна
Шляхетна пані,
з милим, ніжним, витонченим шармом,
Для багатьох ти непідступна й ілюзорна,
Ти моря гладь безкрайня...
Та миттю завируєш штормом.
Тендітними й теплими руками держиш світ,
В тобі одній безмежної любові, як повітря,
Вразлива жінка...,
ти на землі, мов дивоцвіт
У дивних присмаках життя, барвиста, як палітра.
ВІкна долі
Бурхливий день, заплющився й притих
Вечірнє місто сяє променисто
Засвітлене у вікнах золотих
В них долі заблукали ненавмисно.
Своє віконце в спалахах життя
Шукали та не втримавши губили,
Від прийняття, зневіри й каяття
Так мріяли коханням й не любили.
Історію плекали під крильми
Ці долі, як метелики на світло,
Обпалювали душі непомітно
В самотності були серед зими.
Любов
Удвох одним цілим в чуттєвих обіймах
Енергії згусток потрапив в тенета,
В чудовому сні, де складають сонети
Розкидане щастя на теплих перинах.
Любові шаленій, що рветься до тіла,
Влітає у душу магічно та ніжно,
Залишся у серці, моя дивовижна,
Півтоном, півзвуком вуста шепотіли.
Підкрався світанок, проник непомітно,
Вібрує завісою пристрасть кохання,
Любов моя перша, надія остання
Притягує щастя до долі тендітно.
До спогадів знову та знову прикута
Шукаючи сенси в самотності давній.
В такій собі волі смачній, безпідставній...
Не можу без тебе й хвилини пробути.