Друже
Послухай, друже. Ми не розмовляли.
Наш спільний сад вже вкрили бур‘яни,
Померли квіти, пелюстки зав‘яли
І більш не буде нашої весни.
Послухай, друже. Можеш мене чути?
Стежини наші стерлися з землі.
Місця, в яких ми мали бути,
Сховали в темних водах ручаї.
Послухай, друже. Ми самі змінились,
Тьмяніє наша гама кольорів.
Врізнобіч бігли, у кути забились,
Під ноги дивлячись, стояли угорі.
Послухай, друже. Це обов‘язково?
Кому я намагався довести —
Якщо я не промовлю знову
Твоє ім‘я, то з думок злинеш ти?
Послухай, друже… Справді дуже шкода.
Ми мусили завжди її тримать,
Ту хворобливу, болісну угоду,
Де рук твоїх я мав не відпускать...
Послухай, друже. Прошу, лиш послухай.
Я міг зректись своїх очей і вух,
Але не пам‘яті, не того духа,
Що звався так: «мій давній кращий друг».
Блекфілд
Реквієм
Край темного вікна стояв, як тінь,
Похмурий Зевс. Цигарка в нього тліла.
Утомлений від власних повелінь,
Утомлений від влади і від сили...
За вікнами вітри здіймали дим,
Несли його над злим і добрим світом,
Над маревом дощів... Тоді із ним
Прокинулась богиня Артеміда,
Рукою натягала тятеву,
Пускала в темінь мідні гострі стріли,
І Артеміду — сонну, ледь живу —
Боги і німфи більше не зустріли.
Зітхав вві сні тривожний темний світ,
Лишився без богині і без лука...
В той час розгублений сумний Аїд
Заламував від горя білі руки,
І Персефона ринула у тінь,
І опустила добрі світлі очі...
І не було спокійних сновидінь
У ті чужі, печальні, дивні ночі.
А Зевс стояв край темного вікна,
Цигарка тліла димом так химерно,
Коли ішла по пагорбам одна
Богиня, заблукала діва — Гера.
Олімп укрив гіркий одвічний квіт,
А друзі повмирали ворогами...
Як дивно... Ще живий і теплий світ
Було убито власними богами.
Собачниця
Білі лапи, білий хвостик,
Карі очі, круглий носик.
Милий ангел-розбишака –
В Ясі є тепер собака.
Друзі кличуть їх гуляти,
Та пора собаці спати.
«Ой, як шкода нам, дівчата –
Завтра зустріч, зараз хата!
Песика мені ще треба
Научити трюкам різним –
Буде точно аж до неба
Плигать із обличчям грізним!
Вивчу я тоді собаку,
Ми поїдем на виставу.
Судді зразу з переляку
Нам дадуть медаль яскраву!»
Яся вже будує плани,
Їй ночами більш не спиться.
Чує мамині догани:
«Краще б завели мокрицю!»
Їй кричать: «Вона психічна!
Пса такого треба зміям
Згодувати, бо ж навіщо
Треба він? Нічо не вміє!»
Яся слухає поради,
Яся свариться з людьми.
Каже всім недобрим: «Гаде,
Спробуй ти і пса візьми!»
Отаке життя настало
У оточення наразі.
Але цього було мало,
Мало для народу грязі.
Тож сьогодні каже Яся:
«Родичі, не треба плакать!
Просто якось завелася
В нас іще одна собака...»
Мама взяла документи,
Гроші, люстерце й помаду,
Тато згріб медикаменти —
І чкурнули до Канади…
Тож тепер вона панує,
Їй п`ятнадцять літ (із гаком).
З нею разом хазяйнують
Дві чудовії собаки!
Колискова для змій
У темному місці, де купа пилюки,
Заснула тихенько слизькая гадюка.
А вітер шепоче, гадюк колисає,
Гадюка вві сні піднеслася до раю.
В вечірнім комині потріскують дрова,
Богиня-зміюка співа колискову.
Гадюки закрили натомлені очі
І ви спіть також — уже більше півночі.