люблю писати вірші, читати, фотографувати.
Последние записи в дневнике
а пам'ятаєш, ми колись хотіли
дістати неба, до зірок злетіти
а пам'ятаєш, як ми були ще діти
хотіли посадити разом квіти
а пам'ятаєш, як ми виросли з думок
і мрії всі наші пропали
не посадили разом ми квіток,
до неба не дістали
що з нами сталось? виросли, чи що?
та ми ще не дорослі ніби,
але для мрій наш час уже пройшов,
та просто ми дізналися про зло,
що брат брата свого може убить за шмат хліба.
ще вчора ми на гойдалці сиділи й розмовляли
про неважливе щось: як котика зустріли по дорозі,
як вчора мама посковзнулась на підлозі.
ми розмовляли про це все й не знали,
що у майбутньому спіткатиме біда,
що там не буде часу так-от посидіти,
поговорить й на сонечку погрітись.
ми лиш тепер дізнались, що життя
наше то зовсім не легке,
як нам колись здавалось,
ми думали, що все таке просте,
що все само собою у житті складалось.
ти пам'ятаєш, як колись ми бігали по полю босі
як ми сміялися, дивившися на небо,
лежали разом, а десь неподалік літали оси
ти пам'ятаєш, ти - мій король, я - твоя королева,
ми видрапали наші імена на тих деревах
ти пам'ятаєш. і я теж це добре пам'ятаю,
та щось між нами сталось,
давно тебе не бачу, давно не зустрічаю,
ти десь далеко, сум обох пройняла,
та що поробиш? ми виросли, змінились,
життя розвело нас на різні шляхи ,
немовби наші кораблі дитинства десь розбились,
ти вже підріс, я підросла, ми дали маху.
чи знаєш ти, скільки пройшло часу
від тоді, як не зустрічались?
багато. точно не скажу,
бо я й сама не знаю.
ах як би нам хотілось назад все повернути ,
той сміх дитячий, ті світлі думки,
і наших душ маленьких чистоти,
та час біжить, його вже не вернути.
з тобою може ми й зустрінемось колись,
може, прийде якась година чи хвилина,
сидітиму в кафе, читатиму книжки,
і там побачу силует давно знайомої людини
якщо це станеться, ми будемо щасливі,
а зараз, поки час ще не прийшов,
окремо бути ми повинні.
ти там, я тут,
але у серцях наших
ми разом.
24.08
мертвим подихом врізалася біль
мертвим подихом врізалася біль,
заставляючи кричати від болісних ударів,
цей укол жахливіший, ніж укуси комарів,
він пробігає спиною, ножем вливаючись у серце
сумом та печаллю.
холодний подих, з запахом пожовклого старіння,
лежання на полицях, довгих-довгих років, книг,
і вже давно забутого людьми трупного омертвіння,
вдарявся в тіло, в саму глибінь, на саме дно проник,
вбиваючись в коріння.
я впав, немов пристрелений тепер,
секунду тому вмер, увечері в четвер,
і скоро, опинившись на землі,
лежатиму і гнитиму в собі,
аж поки не побачить хтось з людей,
що мертве тіло на асфальті згнило.
знайдуть, а може й ні, хто знає, в який день
воно кричало, дихало, чи нило?
ніхто не чув, не чує, й не почує,
ніхто не допоміг, тому й це тіло світ
полишило.
пролітаючи над землею,
доторкаючись крилами неба,
відчуваю, немов щось в мені стає більше, легше.
ніби вся земля є моєю,
я не хочу зупинятись, хоч мені кажуть: треба.
я не хочу, мені добре тут в небі, вперше.
вперше я відчуваю, що вільна від світу,
вільна він болі і страху, він гніву і злості,
вільна.
та десь на дорозі,
внизу, де не світить світло,
де радість не чути,
де лежать згнивші від ревності кості,
мене тягнуть знов.
ловлять за руки, ноги, крила,
хоч кричи, хоч борись,
не відпустять.
проти них я безсила.
не втечеш - зубами зловляться,
не відпустять.
минають дні, ідуть роки, хвилини,
пройде життя, і більше не прилине.
підуть у вічність дум твоїх краса,
і ти залишишся сама, у полі
темному, де видно тільки зорі
очей твоїх, сумних та невеселих,
давно покинутих, як ста?рі каруселі.
мине любов, мине жага життєва,
і мрії проминуть, неначе кораблі,
а ти сидітимеш одна, сумна і невесела,
із сумом разом тонучи в пітьмі.