Коли дійдуть кінця жнива...
Коли дійдуть кінця жнива,
Коли холодна прийде осінь,
І як закінчиться війна,
Семерть вже не чекатиме на нашому порозі.
А поки ще палають небеса,
Та чутно гул житів відібраних чужими,
Вогні скорботи - наші чудеса...
Гібіскусом уквітчані стежини.
Як плач дітей, що лишаться без тата,
І горе матері, що прийде на могилу сина,
Не справити поламанії ґринджолята,
Зап'ятнана у кров історії стежина.
Шелл
Самотність і я
Самотність і я - ми разом засинаєм,
Щасливого життя для обох загадаєм.
Плюмерія згоряє - проходить життя,
Зап'ястя з гібіскусу - мої співчуття.
Очі з кришталю холодні, мов зорі,
А сльози із них гарячі й прозорі.
У хованки граєм між мрій тих забутих,
В кайдання неминучості долі закутих.
Душа моя сіра - самоти ця краплина
Меряви холоду скінченная злива.
А пошуки щастя розпочати з прощання:
Із нею в серцях не зустрінем кохання.
Перше кохання
Холодне моє ти перше кохання
Складно так, знаєш, що мов останне.
Віра в любов, як в казках і приданнях.
Тонути у спогадах і сподіваннях,
Смак тютюну на губах залишає -
Його дурна звичка в часи ті вертає.
Забути, йти далі - не просто, сам знаєш,
І в інших очах його знов згадаєш.
А серце болить, бо грало із лезом,
Так тяжко міняти колишнє протезом.
Будь сильною, дівчинко, будь обережна-
Біль від розбитого серця безмежна.
Помилка (З присвятою всім тим, хто не знав свого батька)
Колись я жалкувала, що ти мене не знаєш,
Наразі байдуже: забув мене чи все ще пам’ятаєш.
Скажи мені й усьому світу: де свою людяність згубив?
Скажи… чи ти колись любив?
Любив, як я тебе любила?
Байдужість твоя мене вбила.
Багато років я чекала,
Любов до батька не згасала.
Від серця залишались лиш уламки.
Як темінню ночей змінялися світанки,
І сам на сам із мареннями залишалась,
Надіями, що прийдеш ти, та дівчинка втішалась.
Вона тонула між думок, що лиш твоя помилка –
Щоками дівчинки малої сльози лились гірко.
Обернуться чорнилами на сторінках щоденника.
Заплакані зелені очі у безнадії пам’ятника.
Покриті льодом обеліски серця дитячого тепла,
Так і залишиться назавше на кладовищі цім зима.
Не дякую тобі, татусь, що я твоя помилка,
Проте спасибі: більш не буду сльози лити гірко.
Встигла закохатись
Люби мене ніжно, палкими літами,
Вогнем сонця люби і моря вітрами.
Колір очей твоїх карих люблю до нестями
І ніч нашу темну, укриту зорями.
Пам'ятаєш ту мить, що палала вогнями?
Коли серце твоє цілувала губами,
Коли я сказала, що відчуваю:
З тобою про реальність життя забуваю.
Солодкі цілунки твого "ти красива",
Здавалось, ніколи не була так щаслива.
Нагадаю тобі, що час нам прощатись,
Мабуть, не варто було: встигла я закохатись...
Сімейне щастя наше
Ти скажеш: "привіт" на моє "прощавай",
Мене що кохаєш за правду вдавай.
Брехня твоя - мої догани,
Сварок гучних діють вулкани.
Ти любиш мене - я люблю життя,
З тобою лиш сльози - моє майбуття.
На коліна знов станеш, будеш просити,
Дурепа - я знову прийму твої квіти,
Ромашки красиві: як їх не прийняти?
У воді мого нещастя будуть стояти.
Ти скажеш, що винна у крові й синцях -
Прошепочеш мені на вухо в гостях.
А я промовчу про біль від синців,
Адже за словами старих мудреців
Не можна виностити сварок з хатини
І, що щастя жінки в чоловіку й родині.
Беззвучні мої крики "Горіти тобі в пеклі!"
Сімейне наше щастя, я - ми вороги запеклі.
Кайданням страху сковане серце жіноче
І кіт сумно на колінах муркоче.
Родина в нас є: байдуже за вікном сонце чи злива,
То чом щастя є, а я - нещаслива?
ВСЕ БУДЕ УКРАЇНА
Горить кривавая Москва,
Вогнем загублених життів,
Немов свіча із воску й зла.
Більш не знайдеться тих світів,
Де "їх" назвали би людьми.
Тож не шкода їм навіть тих,
Що полягли у полі їх чуми.
Через серця від совісті пустих.
Вони бажали нас скувати
Кайданням смутку і страху,
Коли не здатні свого розірвати,
Їм на насильство вистачило духу.
Ганебні крадії, ґвалтівники,
Однаково нас не поставлять на коліна.
Землі цієї ми захисники,
Отож борімося, все буде Україна!
Вони
Кривавими чорнилами прописана історія:
Рабами полонена земля і територія.
Їх мрії лихі – червоні мальви між пшениці поля,
А знаєте що іграшка – завжди «братськая» доля.
Там, де змішали вкрадене з багном брехні своєї,
Однаково не вдасться позбутись правди усієї.
Проб’ється вона крізь сльози горя тих, хто пам’ятає,
Як серед праху імперії війни брат брата знов вбиває.
Їх ця історія так душить джгутами пам’яті про океани крові,
Що перекреслені тепер сторінки ті на вічно рабській мові.
Вони – дурні, що хочуть «повторити»:
Терор червоний, війну криваву знову відродити.
Хоч назв багато, імен у них немає –
Згорять у власному вогні, ніхто їх не згадає.
Їх любов лиш наша
Палають його очі – яскраві зорі ночі.
Думки дівчини лиш про них і серце все стукоче…
Лугів Альпійських світ його, її – пшениці поля,
Хоча й не певна вона все: чи справді її доля?
Його образи – її сльози, солоніші за море,
Між берегами кілометри – їх цілковите горе.
Її кохання – логогриф, його любов – поема,
Хоч як заплутаною є почуттів цих схема.
Любов нехай його палає, згорять у полум’ї тіла,
На місці її поцілунку так ніжно мальва зацвіла.
Горить вогонь її бажання, які на смак його вуста?
Та мусить він почути правду, коли вона не надпроста:
Як між палкого сонця літ і холоду снігів зими,
Згадаю ненароком я: лиш нами завжди були вони.