Музика=)
Останні записи в щоденнику
Я хочу зникнути. Можливо якщо я зникну то всі мої проблеми зникнуть зі мною? І все що робить мені так боляче.. Я не плачу. Я ніколи не плачу але зараз сльози падають самі собою. Чому все так? Навіщо робити мені так боляче? Кому від цього краще? Якщо я не можу це змінити то просто потрібно викинути це із голови. Але як? Напевне просто треба зациклитись на чомусь іншому і впевнитись що часу на роздуми про проблеми немає. Це як повтор. Таке вже ставалось раз, але тоді я не плакала. Тоді я просто не могла видавити з себе слова. Тоді у мене був шок. А зараз? Що зі мною зараз? Чому все саме так як воно є?
Я ненавиджу людей які постять статуси типу "мені так хочеться повішатись" і получають даліючі їх коменти. Моя відповідь була б "удачі". Але деколи я й справді задумуюсь навіщо жити? У чому сенс? Відчувати стільки болі для чого? В кінці ми всеодно помрем.
Люди. Люди бувають суками. Пора би привикнути. Можли во я й справді не геніальна.. Деколи хочеш зблизитися з кимось але не знаєш як знайти підхід. Хочеш захистити когось але вони цим просто користуються або просто повторюють теж саму помилку знов. Я не знаю чому?? Деколи навіть я розуміючи що до нічого хорошого це не доведе огризаюсь, але чому? Треба просто мовчати. А коли мовчиш.. Коли мовчиш тебе рахують тряпкою, людиною без власної думки. Існує багато красивих слів, які доказують правоту моїх слів. Тоді виникає питання: як знайти цю золоту середину? Хтось знає? Враховуючи всі різні ситуації і різні обставини, думаю що точної відповіді ніколи не буде. Мене здається моя проблема це справедливість. Я стараюсь відноситись до людей справедливо і чекаю такого ж ставлення до себе. Я наївна у цьому плані. Можна зробити людині послугу, а на наступний день получити ніж у спину, потім пробачити і получити ще один. Усі люди заслуговують шанс, але скільки шансів людині потрібно що б змінитися? Деяким вистачає й одного, а інші не зміняться і після сотні. Так коли зупинитись давати шанси? На це питання люди теж ніколи не знайдуть відповідь. Після одного випадку я вирішила що не зможу пробачити одну близьку людину, але вже тоді він порвав мені сердце. І знаєте, йому було плювати. Він навіть не вибачився, а через пару місяців написав так ніби нічого не було. Напевне він просто привик до того що я пробачаю все. Після цього я змінилась, огризалась і не давала нікому права сказати мені слово. Ті люди, які бачили мене такою побажали мені повірити людям, але вони просто не відчували ту біль яку відчула я, тому вони не розуміли.. Те що я хочу сказати це ким би ви не були будьте собою. Не гордими, не безхребетними, не сволочами, не слабаками, не злими, але й не добрими. Можливо це прозвучить дивно та егоїстам живеться найкраще, а якщо ти не народився егоїстом то постарайся хоча б стати пофігістом.
З Днем Народження мій маленький ідіот!=)
Сьогодні йому 19. Це смішно тому що веде він себе на 5. Він напевне найближча мені людина у сім'ї. Я люблю його хоч деколи він розриває мені сердце і злить своїми тупими вчинками. Мені здається що ми так зблизились тому що ми самотні. У нього померла мама. Він ніколи про це не говорить, а якби він заговорив то не знаю чи зрозуміла б, я як ніхто з моїх близьких не помирав. Деколи хочеться з силою оняти його і сказати що я завжди тут для нього, але я цього не роблю. Не знаю що мене зупиняє, це схоже на якусь стіну вихованності і стримуванні. Ну і звичайно ізза шлюхи, але ця історія почикає іншого часу.
Ми познайомились 5 років назад, але спілкуватись почали тільки з того часу як я пішла у старшу школу. Перший рік ми не були близькі. Між нами не було довіри. Потім він приїхав на Україну і пожив моїм життям. Я думаю нас це і зблизило. Наступний рік нас було не розлучити. А тепер.. тепер є шлюха. Це тягнеться уже 2 місяці. Не думаю що вони протримаються ще довше, але боюсь накаркати.
У нас бувають моменти близості. Я думаю що якби ми були з одного світу то можливо б між нами рухнула б стіна. Але я не його сестра, а він не мій брат. Я не хочу бути його сестрою, тому що дивлячись на їхні відносини розумію що ми з ним ближчі ніж любі родичі. Я надіюся цей звязок між нами ніколи не порветься.
Rocky Leon – Quit Your Whining
Кожна людина виражає імоції по своєму. Деякі кричать у подушку, включивши рок, що б ніхто не почув. Деякі творячи, наприклад малюючи. А у деяких просто час від часу нервовий зрив і те що вони роблять це зганяння своїх негативних емоцій на інших людей. Самий здоровий спосіб пережити емоції, це поговорити про них, викласти все. Але це тяжкий спосіб, тому що знайти правильного слухача шанс один на сотні.
Коли розмовляєш з людиною ти можеш довірити їй все, але через пару годин переосмислити і пожаліти про сказане. Потрібно завжди правильно вибирати слова, так що б зрозуміли тебе також правильно. І звичайно потрібно мати індивідуальний підхід до кожної людини. Можна сказати двом одні й тіж слова, але їхня реакція буде кардинально відрізнятись.
Зараз сидячи тут я думаю про довіру. Я починаю сумніватись у людині у якій вчора я була впевнена на сто процентів. Ні, ця людина не дала поводу. Просто людям не можна довіряти. Нікому. Тому що це може коштувати забагато. У кожного з нас є моменти в житті про які говорити і навіть згадувати не хочеться. У мене таких моментів занадто багато. Прокручуючи в голові такі моменти тобі хочеться повернути час назад і переграти ситуацію. Французи назвали це l'esprit de l'escalier. Геніальні люди. Еффект сходів це коли тобі приходе правильна реакція на ситуацію, але з запізненням. Якщо вчасно не викинути це із голови то наслідки можуть стати плачебними. Перекручування в голові фраз, які ти повинна була сказати, але не сказала призводить до пониження самооцінки, яке може вплинути на усі аспекти вашого життя.
Чому я почала писати цей щоденник? Цікаве питання. Відповідь теж цікава.. я думаю. Коли до мене прийшла ця ідея? Можливо 15 хв. назад коли я сиділа на підлозі в душі. Чи вже давно? А може мені просто захотілось залишити щось після себе? Я читала що багачі віддають кучу грошей на побудування якогось закладу яке потім назвуть їхнім іменем..
Мені 15. Я прагну бути більш самостійною. Я з таких людей.. Не знаю як правильно.. Бунтарів? А може ненормальних? Людей які виходять з норм. Не просто, а спеціально. Бажають щоб їх замітили. Хочуть самовиражатися. Але що я можу зробити якщо мене звязали? І шантажують при любій удобній можливості. Навіщо я взагалі тут? Я не розумію. Мені здається що я живу з нею тільки ізза того що так нормально. Я так хочу піти. Навіщо жити у світі де не існує єдиної людини яка б завжди мала на тебе час і справді уміла б слухати?
Уміння слухати дуже важливе. Я не памятаю коли зрозуміла це, але я можу гарантувати що кожній людині потрібна людина яка б могла вислухати і зрозуміти. Мені здається що якби я не знала цей маленький людский секрет мене б не сприймали. Єдина причина чому до мене тянуться люди це умтння слухати. Я не бачу іншої причини зближування зі мною людей. Деякі вважають мене своїм найкращим другом не знаючи про мене нічого. Може це здасться дивним, але за своє життя я зустріла лише одного такого слухача як я. Я вважаю його своїм найкращим другом, але часом задумуюсь чи являюсь я таким для нього?
Ну думаю для початку цього вистачить.