Друзья по жизни разные встречаются...
Друзья по жизни разные встречаются;
Что на уме у многих знает кто ж ?!…
Ведь, зачастую люди не меняются,
А ты их просто лучше узнаешь…
Юрій Цюрик
Все в разрывах: поле, речка, трасса...
Все в разрывах: поле, речка, трасса;
Всюду дикий крик: «Акбар Аллах...»
Беженку с горящего Донбасса
Охватил безумно дикий страх.
Степь устала от смертей и стонов;
Чует ворон: ночью будет пир…
Бьют из «Ураганов» и «Пионов»-
В Украину вторгся «русский мир».
От ПЗРК* и автоматов
Гибнут дети наши - пацаны…
Не за веру здесь воюет «вата»,
Обезумев от дурной войны...
Мать и сын застыли на распутье,
Так и не решив куда идти...
Бьет втихушку нерадивый Путин;
Полыхают сёла на пути...
Ну, зачем ему кураж на минах
И зачем коктейли на крови ?!...
Плачет под рашистом Украина
От российской «братской» нелюбви...
Всё в разрывах: поле, школа, трасса;
Душу раздирает жуткий страх...
И рыдает мамка из Донбасса
С пацанёнком смуглым на руках....
Стих-диалог с российским колорадом...
- Здорово, колорад...
- Здорово...
- Что опустил бестыжий взгляд ?...
Чужого захотелось крова ?!...
Иль жизней нашенских ребят ?!...
- Тебе тайги сибирской мало,
Что ты с войной в мой дом пришёл ?!...
С детей срываешь одеяло
И разрываешь жён подол...
- Небось, в безумии зачатый,
Ты так и не сумел понять,
Что силой мощи автомата
Нам "русский мир" не навязать...
- На обескровленном Донбассе
Таким, как ты, никто не рад...
Так убирайся восвояси,
Ползучий, мерзкий колорад...
****************************
Весна пришла к нам нынче рано...
Прекрасная пора - Весна...
И только подлая война
Зло пахнет кровью и бурьяном...
Плывёт с зарёй таинственная осень…
К моим вискам подкралась тихо проседь
И инеем покрылся жизни сад...
Плывёт с зарёй таинственная осень,
Кружа в осеннем вальсе листопад.
Летят в хрустальном небе паутинки;
Их манит тусклым отблеском заря.
И лишь очей незримые слезинки
Сверкают в разноцветье октября...
Свою имеет каждый возраст прелесть,
Свои, лишь им понятные, мечты.
И слышен мягкий, жёлтых листьев шелест,
И слепнет взор от дивной красоты...
И, незаметно двигаясь к причалу,
Любви всё тоньше ощущаем суть...
Проходит жизнь... Всё ближе мы к финалу...
Но как прекрасен был извечный путь...
С утра до ночи дождик шёл...
С утра до ночи дождик шёл:
Всё плакал, плакал, плакал...
Скользил волос душистый шёлк
И пепел падал нА пол.
Ты улыбнулась невзначай;
Скрипел промокший ясень...
Остыл во тьме зелёный чай
На стихнувшей террасе.
Хотелось многое сказать,
Не ведая ответа...
И всё же лучше помолчать
В предверии рассвета.
Нагая прелесть октября...
В углу проснулась кошка...
И только тусклая заря
Мерцала за окошком...
Как в тумане фигура твоя...
Как в тумане фигура твоя
От меня скрыта тканью батиста...
Ты прелестна как юность моя;
Как рапсодия Ференца Листа.
Миловидна, как бархат полей,
Как цветенье кустов и деревьев;
Как весенняя песнь журавлей
И персидских ветров дуновенье...
Словно неба хрустального гладь
Или моря лазурного заводь.
Ты меня научила летать,
Хоть с тобою за счастье и падать...
Твої цілунки - то безмежний гріх...
Твої цілунки - то безмежний гріх -
Із присмаком арабіки й робусти;
Та на мені ще більший гріх розпусти...
І щемний лоскіт від нічних утіх.
Твої вуста - то дотик юних снів;
Травневі томні пахощі конвалій.
Відкрита щирість в посмішці ласкавій;
У джерелі безмежних відчуттів.
Твоя жага - то нескінчений шлях;
Шалений впад у вир гріхопадіння...
Переплились в нім сумнів і тремтіння,
І незбагненний сором й тихий страх.
Твоя любов - то запізнілий гріх,
Та на мені таємний гріх омани...
В цих ласках - ніжний смуток Роксолани
Й одвічна пристрасть вікових утіх...
Збулись солодкі мрії юних снів,
Заплутавшись у морі почуттів.
Стає, з роками, все коротшим вечір...
Стає, з роками, все коротшим вечір
Й все менш озорим простір сподівань...
Чим більше вік кладе років на плечі,
Тим вужче коло наших спілкувань.
Десь друзі розчинилися у часі,
Згубилися у просторі років...
Тьмяніє срібло на іконостасі
У сонмі запорошених віків...
Роки-роки, політ ваш не спинити...
Не повернути юних почуттів.
Й польоти мрій, на жаль, не відновити
На згарищі зруйнованих мостів.
Життя - то вічний вир гріхопадіння...
Не встигнеш припіднятися з колін,
Червиві люди з чорним піднебінням,
Мерзенне щось сичать нам навздогін.
Втім, набридають сварки-колотнечі
Й не хочеться нікчемних виправдань...
Чим більше вік років кладе на плечі,
Тим вужче коло наших спілкувань.
Коли вже не очікуєш дзвінка…
Відносини - матерія тонка;
Стосунки розриваються тужливо...
І ми вже не чекаємо дзвінка,
Який ще вчора був таким важливим.
Зникає все, мов кола на воді;
Проходить, як туман посеред літа.
Донещодавна ми - ще молоді,
А вже такі дорослі наші діти...
Літа-літа... Безмежність почуттів;
Безтямість вечорів й буремність ночі.
Як швидко все проходить у житті;
І вже щемить у грудях... Не клекоче...
Взаємин грань - тендітна і тонка;
Й стежина долі досить вередлива.
Та ти вже не очікуєш дзвінка,
Який ще донедавна був важливим...
Ні, не кава бадьорить нас зранку...
Ні, не кава бадьорить нас зранку,
Коли сплять ще в гаю солов’ї…
А обійми твої на світанку
Й поцілунки солодкі твої…
У очах віддзеркалюють роси…
(Як шалено ці миті люблю…)
Ніжно пахнуть ромашкою коси
І гірчить пряний смак мигдалю…
Зводять з розуму ласки дівочі;
Щось шепочуть вуста вогняні…
І проймають волошками очі,
Зазираючи в душу мені…
Золотокоса осінь пестить плечі...
Золотокоса осінь пестить плечі;
Дерева опускають жовті шати…
У цей прекрасний, неповторний вечір
Я молодятам хочу побажати:
Ані на мить в житті не забувайте,
Що ви єдині, мов тандем - навіки…
Живіть у мирі, злагоді, кохайте;
Нехай добра течуть невпинно ріки…
Нехай вас доля радістю вінчає,
А ще - взаємні почуття іскряться;
Жага сердець - ніколи не згасає
І у сім’ї завжди панує Щастя…
Ти кажеш, докори сумління...
Ти кажеш, докори сумління
Щемкого болю завдають…
Що спогади гріхопадіння
Ночами спати не дають…
Ти кажеш, ніби серед ночі,
Десь у безмежних небесах,
Ти зазираєш в карі очі
І відчуваєш на вустах
Терпкий безмірно присмак м’яти
В польотах нездійсненних мрій,
Де хочеться на всю кричати,
Що я давно уже не твій…
А вранці, стомлена із ночі,
Ти вийдеш сонна на балкон…
І лиш мутні позаду очі
Кричатимуть про твій полон…
Росою небо плаче уночі...
Росою небо плаче уночі;
За вбитими сумує Україна…
Вам не вдалось, бездушні палачі,
Поставити народ мій на коліна…
Вам не вдалось, підступні москалі,
Спаплюжити і знищити Вкраїну.
Тож згинете, ординці-палії,
Так й не здолавши втомлену країну...
І, хоч би як не розпирав вас гнів;
Та, що б не затівали ви, приблуди…
Моя земля, свята споконвіків,
Стоятиме… І так довіку буде…
Ми - на межі протистояння...
Ми - на межі протистояння -
Засмучені та мовчазні…
Все меньше тем для спілкування,
Все більший простір для гризні…
Не в змозі в Правді розібратись,
Блукаємо в сліпій брехні;
Бо ж соромно собі признатись,
Що винні ви у цій війні…
Що не повинна п’яна «вата»
В домівки наші смерть нести…
Що не за рогом вже відплата
За спалені мости й хрести.
Сліпа межа протистояння -
Як той лихий собачий сказ…
Все меньше тем для спілкування,
Все більший простір для образ…
Невже ти двічі присягнеш на вірність...
Невже ти двічі присягнеш на вірність
Й поклонишся зовсім чужому стягу ?!?
І не замучать докір та сумлінність,
Коли чужу читатимеш присягу ?!?...
Невже так просто станеш на коліно
І поцілуєш прапор чужорідний ?...
І не промовиш тихо: « Україно,
Прости мене за вчинок… за негідний…»
Невже підеш на захист триколору,
Згубивши честь свою в розчаруванні ?..
Напризволяще кинеш неньку хвору
І серця щем топитимеш в стакані ?!?...
Мабуть, болить душа твоя нетлінна ???
Та й вигляд від учора - жалюгідний…
І слізно плаче мати Україна...
За вчинок свого сина… за негідний…
Дівчинка Осінь жбурляє в обличчя мені...
Дівчинка Осінь жбурляє в обличчя мені
Листя, опале з гілок, золотисто-багряне…
Мовчки дерева стоять в листопадному сні;
Вітер куйовдить волосся твоє неслухняне…
Безповоротно стежина веде до зими…
В цьому житті ми чимало на все оглядались…
Більше навряд чи з тобою побачимось ми;
Адже і так досить часто у снах зустрічались…
Ти збережи мою ніжну безмежну Любов…
І не картай за гріхи свою втомлену душу…
Я відчуватиму ніжність твоїх молитов
Й більше ніколи канон почуттів не порушу…
Жовті дерева стоять в дивовижному сні;
Вітер куйовдить волосся сухими перстами…
Дівчинка Осінь щось тихо шепоче мені,
Наче востаннє лоскоче твоїми вустами…
Каньйон плете строкаті візерунки...
Каньйон плете строкаті візерунки,
Стару фортецю бачу вдалині…
Ще пам’ятає Смотрич поцілунки,
Якими пестив милу навесні…
Замріяно хитаються дерева;
В тумані поховалися хати…
Щось заметіль роздмухує квітнева
Кидаючи пелЮстки з висоти.
Щасливий клич далекого дитинства
Навіює минулого думки…
І незабутню ніжність материнства,
І юності щасливі сторінки.
Сторіччя викарбовують малюнки,
Блищать смарагдом скелі вдалині…
Каньйон плете строкаті візерунки
І росами блищить по сивині…
Я у цьому житті ще до вчора був найщасливішим;
Cвітла мрія летіла задумливо на журавлях…
Та з вчорашнього дня охолов я і став ще мудрішим,
Бо тебе не зберіг, загубив у безкрайніх світах…
Я ще вчора літав, мчав з вітрами в замріяну весну;
Задивлявся замріяно в неба прозору блакить…
А сьогодні з журбою дивлюсь в далечінь піднебесну,
І у серці так гірко і боляче смуток щемить…
Я тобі не приніс ні жаданого щастя, ні долі…
Ні солодких та ніжних моментів в твоєму житті.
І журливо сумують в ярах сивочолі тополі,
І чубами трясуть в гордовитій своїй самоті…
О, как мы раньше ошибались…
О, как мы раньше ошибались…
Какой была циничной ложь,
Ведь те, кто братьями считались,
Вонзили в нашу спину нож…
Как это все могло случиться ?!?...
Неужто впрямь лукавый Пу
Народу гнева не боится,
Коль вышел на войны тропу ?...
Неужто помутился разум
И обезумевший солдат,
По нерадивому приказу,
На брата поднял автомат ?!....
Неужто мрачные мутанты,
Зеленые… в лазурной мгле…
Уже не братья – оккупанты -
Блуждают по моей земле ?!...
Снимите с братских лиц личину,
Средь лжи найдите Правды суть...
И только нож, вонзенный в спину,
Мне ночью не дает уснуть...
Дивлюсь журливо в небо голубе...
Дивлюсь журливо в небо голубе:
Розлука й біль, чи вічний сум спокути ?!...
Я так боюся втратити тебе…
Хоча й разом довіку нам не бути…
7.05.2014
Ординця погляд скаженів,
Відчувши справжню ейфорію…
А ви, мов стадо баранів,
Чимчикували під Росію…
Почувши дзенькіт срібняків,
Ви тупо стали на коліна…
Запроданців споконвіків
Більш не згадає Україна…
Неначе охопив вас сказ,
Чи задурили "путіністи"…
Забули батьківський наказ,
Ви – колабораціоністи…
Як все банально у житті -
Змінили мовчки Батьківщину…
І залишились в забутті,
Гірку ковтаючи провину…
Півострів шумно гомонів
Після «рашистської» навали…
А ви, мов стадо баранів,
У небуття чимчикували…
Замела перрон зима-проказница;
Наших встреч игривая виновница…
В сущности, кому какая разница:
Муза для меня ты иль любовница ?!...
Мы ведь оба непременно счастливы
Тем, что за окошком ночи длинные…
Хоть не знаю, примем ли участие
В том, чтобы рассветы встретить дивные…
Наблюдаю за тобой украдкою;
Ты была всегда неотразимою…
С юношеских лет сверкнув загадкою,
Ты предстала в полночь вишней зимнею…
В сущности, кому какая разница:
Муза для меня ты иль любовница ?!...
Страстно шепчет что-то ночь-развратница,
Наших встреч безумная виновница…
Отправьте на войну своих детей...
Отправьте на войну своих детей:
Упитанных, холеных и довольных…
Пусть похоронят их среди полей,
Среди холмов, задумчиво привольных…
Вы мерзкую затеяли войну…
И жаждете в дальнейшем продолженья…
Вы наши страны тянете ко дну;
О, как коварны ваши побужденья…
Вам наших недостаточно смертей ?!...
Неужто ваши души, впрямь, потемки ?...
Отправьте на войну своих детей,
Лукавые и алчные подонки…
Своих на смерть пошлите дочерей…
Вы слышите ?! И жен своих пошлите…
Пускай их ищет ветер-суховей
Или сепаратисты пусть похитят…
Не нужно ни печалей, ни страстей;
За сердцем спрячьте рваные обиды.
Отправьте на войну своих детей…
А мы по ним замолвим панихиды…
Гордился раньше, а теперь стыжусь...
Гордился раньше, а теперь стыжусь…
И гнев до боли сердце распирает…
Ведь бесится пропутинская Русь;
Ведь с каждым днем ее маразм крепчает…
Кому дано, тот Истину поймет;
Лишь глупому вовеки не докажет...
Кто дружбы нить лукаво разорвет,
Вовеки отношений тот не свяжет...
За веру православную молюсь;
За честь славян и дружбу вековую...
Прозрей скорее, праведная Русь;
Стряхни с себя ты нечисть роковую...
Такого болю ще мені ніколи
Не завдавала жодна із жінок…
Відносини між нами прохололи,
Переплелись барвінком у вінок.
Все відійшло, покрилося журбою;
Зів’яло, наче в спеку черемша…
Тужливо Муза плаче за тобою,
Та щось шепоче втомлена душа…
Роки прогомоніли швидкоплинно,
Позаду залишивши півжиття…
А ми усе шукали безупинно
Стежину у безмежні почуття…
У грудях щем і біль тупий, відколи
Ми заблукали в хаосі думок…
Таких страждань іще мені ніколи
Не завдавала жодна із жінок…
Нас тягне в мегаполіси-міста...
Нас тягне в мегаполіси-міста;
Життя стає цікавою мандрівкою…
Обпалюємо пристрастю вуста;
Дівча стає розбещеною дівкою…
Хлопчина – безсоромним юнаком;
Перед очима пробігають профілі…
Та десь у горлі застрягає ком
Від ницості такої філософії…
Та все ж ми вириваємось в міста;
Крокуємо ажурною бруківкою…
Й кричить душа крізь стиснуті вуста,
Коли дівча стає брудною дівкою…
Мереживом літ вкрилось ніжне обличчя твоє...
Мереживом літ вкрилось ніжне обличчя твоє;
В куточках очей усміхаються «гусячі лапки»…
Ти – щастя безмежне, ти – море безкрайнє моє;
Жага почуттів, мій роман до останньої крапки…
Джерельний потік, у який я з любов’ю ввійшов,
Рапсодія звуків, що нею я марив щоночі…
Який я щасливий, що в грішному світі знайшов
Цнотливі вуста і небесно замріяні очі…
Осіннім теплом ти торкаєшся мого чола;
Вуста – вогняні, а в очах – зачарована просинь…
Під ранок покриє росу світанкова імла,
Ми в ніжних обіймах зустрінемо сонячну осінь…
Мереживом літ вкрилось личко тендітне твоє;
В куточках очей засоромились «гусячі лапки»…
Ти – щастя безмежне, ти – море бурхливе моє,
Мій шквал почуттів, мій роман до останньої крапки…
Я тебе розлюбив, якось все несподівано сталось…
Я тебе розлюбив, якось все несподівано сталось…
До вчорашнього дня я ще жити без тебе не міг…
А сьогодні відчув, ніби щось у душі обірвалось;
Ніби Хтось від біди і від лиха мене застеріг…
Я сьогодні відчув, ніби серце почало щеміти,
Ніби сльози пролились в засмучену зоряну ніч…
Як яскраво та ніжно цвіли фіолетові квіти,
Що тобі дарував, як зустрілися ми віч-на-віч…
Щось гнітилось в душі, клекотіло і тихо стогнало;
Я дививсь у пітьму, світло падало десь з ліхтаря…
Вдалині, в небесах щось тривожно та сумно палало,
Відгорала мов згарище на небосхилі зоря…
Я не знаю навіщо зустрів я тебе в цьому світі
І навіщо пізнав я отруйну жагу почуттів…
Але ж як романтично несло нас обох в буйноцвітті;
У просторах небачених досі казкових світів…
Раніше ми не мали жодних таїн
Раніше ми не мали жодних таїн;
Та вчора ти вчинив, мов супостат…
Можливо ти не Авель, брат, а Каїн ?!...
Коли підняв на брата автомат ?!...
Замість віри й надії підкралась до серця зневіра;
Скільки ще у житті доведеться пройти перешкод ?!...
Я ненавиджу цього пихатого лютого Звіра,
Що мордує і знищує мій волелюбний народ…
Я ненавиджу цю деспотичну бандитську систему,
Що катує й жорстоко вбиває знедолених нас…
Й спонукає шукати для нації Волю щоденно;
І лунає набат у церквах – то звучить Парастас*.
Та не сила їм гордої нації духу зламати
І розвіяти Віру народу по сніжним степам…
Їм не вдасться синів України усіх розіп’яти…
Їм – бездушним сатрапам й тиранам, злодюгам й катам.
Ми не хочемо вічність блукати у пошуках Щастя;
І шукати омріяну Правду, сповиту в імлі…
Тож надіюсь, що Істину все ж воскресити нам вдасться,
Бо рабами не хочемо бути на рідній землі…
Парастас* — це заупокійне богослужіння, яке відправляється за убієнними.
Мамо, відведи мене в дитинство...
Мамо, відведи мене в дитинство;
У далекі сонячні світи…
Одягни серпанкове намисто
І мою дорогу освіти…
Мамо, як мені буває важко
Втомленими віхами брести…
Кароока ніжна моя пташко,
Ти мене в душі перехрести…
Мамо, розжени мої страждання;
Біль тупий приборкай у грудях…
Осіни мої уподобання
Й підкажи до Щастя вірний шлях…
Одягни серпанкове намисто
Й заверни у зоряні світи.
Мамо, відведи мене в дитинство;
Стежку молитвами освяти…
Так прикро, котиться країна,
А ми не знаємо – куди ?!
Блукає втомлена в руїнах
«Вікторіанської» доби…
Терпіли довго ми наруги;
Та, впевнений, не задарма…
Бо ж нонсенс – бути недолугим*–
І керувати усіма…
Бо ж парадокс – прийти до влади –
Й зробити гірше, ніж було…
«Низи» пішли на барикади
«Верхам» зажерливим на зло…
І все пішло, мов град у воду:
Осатанілі «беркутИ»
Пролили кров мого народу,
Який стогнав до хрипоти…
Який чарівний вранці небокрай…
Який чарівний вранці небокрай…
Та на душі немає сонця, смеркло…
Я замість того, щоб створити рай,
Вимощував тобі дорогу в пекло…
Награвшись почуттями досхочу,
Не виривався із палких обіймів…
Хоча й донині пристрасно тремчу,
Пригадуючи ніжні буревії…
І все ж благаю: ти мене прости
За те, що обманув твої надії…
Навіки роз’єднав сердець мости
І розтоптав вінець палкої мрії…
За серця біль, за крик душі пробач;
За довгий шлях – від почуттів до зради…
За твій щасливий сміх і ніжний плач,
За те, що розтривожив зорепади…
Прости мене за все… і прощавай…
Лиш знай: любив бездумно і запекло…
Та замість того, щоб створити рай,
Вимощував обом дорогу в пекло…
Я б так хотів, щоби моя країна
Квітучою й щасливою була…
Щоб в Ній лунала пісня солов’їна
І, щоб Вона буяла і цвіла.
Щоб беззаконня в Ній не процвітало
Й свавілля щоб не керувало тут…
Щоб по життю в нас Щастя розквітало
Й добробут на віки проклав маршрут…
Я б так хотів, щоб нами керували
Кмітливі, мудрі сиві старики…
Щоб гетьманами у віках не стали
Бездарні й недолугі мудаки…
Щоб покидьки не рвалися до влади
І, щоб не крали з нашого стола…
Щоб не було брехні, паскудства, зради…
І, щоби віра в нації була…
Щоб судді не "іудами" ставали,
А чесними і мудрими були...
Щоб люди жили, а не виживали,
Працюючи за безцінь, як воли...
Не хочу, щоб країну обкрадали
Нікчемні депатути-віслюки...
Й щоб нас по буцегарнях не саджали
Підстаркуваті хитрі лайд...ки…
А хочу я, щоби моя країна
Квітучою й щасливою була…
Щоб в Ній лунала пісня солов’їна
І щоб Вона буяла і цвіла.
Лайд…к* - (Бездельник, лентяй, лодырь, негодный человек)
Навряд життя колись та й поверне
Ті розмаїті щастя візерунки…
Де хвилі моря пестили мене,
Немов твої ласкаві поцілунки…
Я ніс тебе в чуттєвий океан...
Сором'язливу юну ніжну бранку…
Ласкаво обіймав тендітний стан,
Прекрасний, наче море спозаранку.
Безумна ніч... Крутилась голова
Від безсоромних ніжних поцілунків…
А ти руками вічність обвила
Й вустами малювала візерунки…
Навряд життя нам знову поверне
Ті ніжні сни в ранковому тумані…
Де хвилі ніжно пестили мене
І цілували, наче ти… в останнє…
Подаруй мені місячну темну...
Подаруй мені місячну темну
Вересневу замріяну ніч…
Спантеличену й ніжно-буремну,
У якій ми лиш вдвох - віч-на-віч…
Подаруй мені втомлену ніжність,
Блиск безумно-красивих очей…
І грудей білосніжну чарівність
З оксамитом тендітних плечей…
Подаруй мені втомлений ранок
І рожево-блакитну зорю…
Я люблю цей молочний серпанок
Й нерозбещену душу твою…
Вона стояла у притворі храму...
Вона стояла у притворі храму,
Молилась… мерехтів Іконостас
Ще зранку відчинив послушник браму,-
По церкві плив дяка тривожний бас…
Блаженний – хто від нині і до віку –
Не зачерствів , хто крил не опалив…
Хто людям грішним ще із споконвіку
Любов в своєму серці запалив…
Любов до Бога і до своїх ближніх…
Душа ридала , не могла мовчать.
Над амовоном Дух літав Всевишній
І над Престолом – в сяйві Благодать…
Засмучена душа скорбіла бідна,
Благала сердобольна у святих :
За сина, за cестер, за своїх рідних;
А ще – за нього… Ні !!! …. А ще – за Них..
- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -
Ще зранку відчинив послушник браму…
По церкві плив дяка тривожний глас.
Вона молилась у притворі храму:
В огні свічок палав Іконостас…
Кам.- Подільський , 02/08/2012.
Сон ( фентезі )
Травнева спека навіває сон…
Я п’ю холодну кришталеву воду,
Яка несе приємну насолоду
І щось шепочу милій в унісон…
Хто юним був, той знає : навесні
Такі солодкі ласки у Морфея…
Мене лоскоче сіроока Фея
І ніжно так цілує увісні…
Від радості мене кидає в жар..
Я в забутті.. я без вина хмелію…
Від поцілунків ніжних наче млію…
Замружив очі весняний пожар…
Я ніжно щось шепочу в унісон.
Дивлюсь на Твою неземную вроду
І п’ю джерельну прохолодну воду…
Травнева спека розганяє Сон…
Травень 2012
Ностальгія.
Над обрієм задумалися схили,
Важка верба шепоче щось в жалю…
Дивлюсь я на твоє обличчя миле
Таке чарівне, наче з кришталю.
Я чую клич далекого кохання
І згадую з любов’ю саме Ту,
Котра юнацькі ніжні сподівання
Перетворила в чорну самоту .
Спустошена душа співає тихо…
Пісні перетворились в дум пласти.
Але чомусь на серці , наче лихо,
Блукають вбиті мрії-сироти…
Іще із школи, з восьмого ще класу
Я у думках Тебе перехрестив…
Не затаїв в душі своїй образу…
І за убиті мрії все простив…
Ти знаєш , як з розбитим серцем жити ?!
Здригатись у полоні самоти ?!…..
Когось забути, а когось простити,
Когось любити, і когось знайти….
Бо ж хочеться любити до нестями,
До трепету людського каяття…
І тілом, і душею, і словами -
Від споконвіку аж до забуття….
А ще дивитись в світло-сірі очі;
В них бачити наївну чистоту
Й благати Бога, щоб думки дівочі
Не проросли в жіночу самоту…
- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -
Над обрієм задумалися схили,
Важка верба шепоче щось в жалю…
А я дивлюся у обличчя миле
Таке тендітне, наче з кришталю…
Чомусь у серці й на душі весна,
Чомусь згадалось радісне дитинство…
І дивиться розгублено Вона,
Така прекрасна, наче материнство…
Така чарівна, ніби розмарин,
І мила, наче пелюстки троянди…
Дорослий в неї підростає син..
Роки сплели надії у гірлянди…
У серці – радість, на душі - весна
Бутони розквітають в діадеми
І ніжно посміхається Вона -
Така красива, наче хризантеми…
Квітень 2012 р.
Ти знаєш : я навчу тебе сміятись...
Ти знаєш : я навчу тебе сміятись,
Дивитись ніжно в небо голубе,
Яке чомусь нагадує Тебе …
І мріями своїми милуватись…
Ти знаєш : я навчу Тебе забути
Минулого недобрі відчуття…
І радість до щасливого життя
Тобі - я певен - зможу повернути…
Ти знаєш : я навчу Тебе любити…
Від щастя не відводити очей…
І спалахом гранатових ночей
Мої хлопчачі мрії відтворити…
Ти віриш : я тобі дістану зорі
І воскрешу в твоєму серці знов
Мою юнацьку неземну любов
Таку прекрасну, наче синє море...
- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -
Ти знаєш Це ?.. Я певен - Ти Це знаєш !!!….
Ти на роботу йдеш поблизу школи,
Я чую кроки тихої ходи…
Жовтаве листя падає повз поли
У озерцята талої води…
Можливо, то літають чиїсь душі…
Можливо, відлетівши в небуття,
Вони, немов метелики заснувші,
Крилом задіти хочуть тінь життя…
І лащаться до наших рук невміло,
І пестяться біля тендітних ніг…
Замріяно з учора прилетіли
На перехрестя нинішніх доріг…
Щоб знов відчути сонячні бажання,
Щоб висловити свої почуття ;
Несамовито кружаться в мовчанні
З любов’ю до колишнього життя…
- - - - - - - - - - - - - - - - -
Жовтаве листя падає повз поли
У озерцята талої води…
Ти лиш ніколи, чуєш, лиш ніколи
По листю тому, мила, не ходи…
2012 р.
Знаю – наше життя – то не казка,
А солодкий , оманливий гріх
Не принось мені болі, будь ласка,
А неси лише радість ісміх
Не нагадуй поривів вінчальних,
Що розтанули десь в небесах…
Не кажи мені слів поминальних
І, що все перетвориться в прах…
Не співай мені пісню про Долю ,
Про пекельно-жаркий Казахстан…
Не завдай буреломного болю…
А змочи краще мої вуста.
Поцілуй… та не ніби дитину…
Що лежить у думках горілиць…
Краще в душу мою подивись -
Там побачиш прекрасну перлину…
Я не хочу... ти чуєш – не хочу
Задивлятись у неба блакить,-
Краще Ти у смарагдові очі
Подивись й загубись в них на мить…
В тебе личко таке білосніжне
А на нім – очі, мов небеса
Ти на мене так зиркаєш ніжно…
Ти – Моя неземная Краса.
Знаю – моє життя – ніби казка…
Ніжний сон… але наче й не сплю.
Не принось мені болі, будь ласка…
Я Тебе так безумно люблю…
Вмиває ноги ранішня роса…
Вмиває ноги ранішня роса…
Смієшся Ти, збираючи малину.
Ласкає сонце сині небеса
Й Валдай ковтає – ненажера – слину…
Ідилія… блажества дивний цвіт;
І п’янко пахне скошена травичка…
Лиш не муркоче біля ганку кіт,
Вдивляючись у Твоє ніжне личко…
Липневий ранок… літня благодать…
Пташки щебечуть щось в Твоє віконце…
І лиш мені ніколи не пізнать
З я кого боку в домі сходить сонце…
03.07.2012
Вона лежатиме у холодку...
Вона лежатиме у холодку
І, з льодом попиваючи мохіто*,
Чекатиме в тінистому садку, -
Коли ж пройде несамовите літо…
Купатимуться бджоли у вині,
Цвістимуть п’яно ніжні матіоли.
І лиш мені… безсильному мені
Не дихати нектаром тим ніколи…
Не бачити замріяну Красу,
Вечірню втому у очах блакитних.
Не відчувати в холоді росу
Й не чути плач вечірньої молитви…
Не пестити тендітнії вуста,
Не розтворятись у Її обіймах…
Чи не тому у серці пустота
І тихий сум у нездійсненних мріях ?!?...
Липень 2012 р.