На відстані дзвінка …
Вона далеко, та здається зовсім близько…
Ти відчуваєш її дотик на щоці,
Ти уявляєш її образ серед ночі,
Пригадуєш її шалені очі
І засинаєш в повній тишині…
Вона приходить у вісні до тебе
Цілуєш ти її ніжні уста,
І кожен вечір ти дякуєш небу
За те, що у твоїм житті вона була…
Приходить ранок…він вас розділяє
Й вона тепер на відстані дзвінка…
Хоча вона й сама мабуть не знає,
Що біля тебе цілу ніч була…
Вона не знає і мабуть не хоче знати,
Тож залишаються несказані слова…
Не хоче спільного життя з тобою мати
Й поводиться немов зовсім чужа…
А ти чекаєш , досі віриш,
Ввесь час надією живеш,
Плекаєш у собі цю мрію
Й кохаєш ти її без меж…
А їй це зовсім не потрібно,
Вона не хоче й знать тебе
А ти з цим миришся покірно
Й чекаєш поки це пройде…
Та не проходить, не минає,
Не забувається цей біль,
Вона тебе й не пам’ятає,
А ти ще й досі вірний їй…
галя верхола
Не вірити і не чекати,
Не допускати своїх сліз,
Тебе у серце не впускати -
Оце і є ввесь мій девіз…
Слова собі ці повторяю
Я і щоночі і щодня,
Серце своє не відкриваю,
Бо всі твої слова – вода.
Тобі я мило посміхаюсь,
Дивлюся в очі ніжно я,
Коли цілуєш й обіймаєш,
Поводжусь, мов закохана …
А ти вже підкорив, вважаєш,
Став моїм світом і життям…
Радієш і не помічаєш,
Що просто граюсь зараз я…
Усі слова, всі поцілунки,
Всі обіцянки – лиш вода…
Це просто дивні візерунки,
А от душа моя пуста…
У ній давно немає болю,
Нема розчарувань і втіх…
І не зламають мою волю
Твої зізнання аж до сліз…
Багато слів красивих чула,
Багато квітів і зірок,
Та все-таки ще не забула,
Що всі ці речі лиш пісок…
Подує вітер – пісок зникне,
Розвіється, неначе дим…
А я давно вже жити звикла
Лише для себе і ні з ким…
Не хочу чути про твоє кохання,
Із твоїх уст це лиш слова пусті.
І не потрібні вже твої зізнання,
Бо очі твої стали вже давно чужі.
Не хочу знати я про твої муки
І про свої тобі не розкажу.
Усі слова – це лиш порожні звуки
І віри в них я знов не допущу.
Не варто зараз згадувать минуле,
Не треба спогадами мучити себе.
Пролинув час і я тебе забула,
Тому прошу забуть і ти мене.
Не варто знову думати про мене,
Всього, що було це не поверне.
І пізно зараз вже просить прощення,
В моєму серці відгуку воно вже не знайде…
Не треба знов мені щодня листи писати,
Не треба цих дзвінків і квітів теж.
Про щирість почуттів не треба знов кричати
І про своє кохання, яке не має меж….
Не треба, не роби цього, не варто.
Просто забуть і заново живи.
Сприймай це все як просто долі жарти
Посмійся, розвернись і просто йди…
Один дзвінок нічого не міняє,
Один дзвінок не стане роковим.
Про цей дзвінок ніхто навіть не знає
І він не зробить тебе менш чужим…
Голос крізь трубку був таким знайомим…
Якісь слова так тихо говорив…
Дзвінок цей був для мене не вагомим,
Та слід на серці все-таки лишив.
Я слухала тебе але не чула…
Не вірила, що це був дійсно ти.
Про існування твоє я давно забула,
Та виявилось ще не назавжди.
Ти говорив, а спогади спливали….
Пригадувались погляди й слова…
Тоді я з самого початку знала,
Що спільної дороги в нас нема.
Я знала, але вірить не хотіла…
Надіялась, що усе зміню я.
З тобою поруч бути я воліла,
Хоч і не вірила у твої пристрасні слова.
Не вірила і правильно робила…
Тепер я знаю, що була права...
Тебе я вже назавжди відпустила
Й тепер для тебе стала я чужа…
Щось про себе...
Можливо я холодною здаюся,
Можливо і черствою, й без душі.
Коли всі інші плачуть, я сміюся
Хоча, насправді гірко і мені.
Буваю я байдужою до всього…
До сонця, неба і всього свого життя…
Буваю я частенько трішки злою…
Злою на себе за свої справжні почуття.
Мене вважають сильною, твердою…
Вбачають феміністку у мені…
«Дівчинка з характером…з залізною рукою» --
Насправді ще дитина у душі.
Ти думаєш, що ти ніщо для мене…
Що наплювати і на тебе…як й на всіх…
Гадаєш я й не згадую про тебе…
Насправді ж ти є мій солодкий гріх…
Я не показую цього тобі й нікому…
Й сама собі я в цьому ледве зізнаюсь.
Легше віддатися комусь зовсім чужому…
Тобі ж відкритися до смерті я боюсь.
Боюся що ти просто розсмієшся…
Що не повіриш у мої слова…
Що ти підеш і вже не повернешся.
Тож краще першою розвернусь й піду я.
Я знаю, що не раз ще пожалію,
Що повернутись я захочу назавжди.
Та бути щирою з тобою я не вмію,
І за цю слабкість ти мене прости…