Дулюк Денис

Твої руки, ти знаєш, тендітні,
Такі ж самі як ніжні уста,
Ми з тобою живемо не в Відні,
Ми не бачим красиві місця,

Коридори єднають сильніше,
Цілунки здаються палкими
І життя стає цікавішим,
І пишуться знову картини,

Вже слова не здаються пустими,
І розмови стають наче рідні,
Із вуст пробиваються рими,
Не такі вже й холодні як стіни,

Грію руки твоїми руками,
Радію, що вип'ємо чай,
Я знову заграюсь словами,
В цих словах ти себе відшукай.

Я не звик до звичайних думок,
Сьогодні від цього не сплю.
Досить пустих балачок.
Досить, та я говорю.

Мій страх мене пожирає,
Тихенько гризе мою плоть.
Тимчасово, та він засинає,
Щоб потім мене побороть.

Він з'являється з заходом сонця.
Щотемніше - то краще для нього.
Виглядає в маленьке віконце,
Щоб я не дивився так строго.

Він б'є по найслабшим місцям,
Він знає мене якнайкраще.
Ловить коли вже я сам,
Робить мене лиш пропащим.

Та він зникне, я його приберу,
Він втече з першим променем сонця.
Ти ж знаєш, я від нього втечу,
Як тільки ти глянеш в віконце.

Не було би небо таким темним,
Не співали б зорі уночі,
Не писались вірші би даремно,
Не згадав би очі твóї в сні.

Не казав би слів тобі хороших,
Не провів би вечір близь вікна,
Ми б не знали, що ми зовсім схожі,
Ми ж не знали, що таке війна...

Ми ж не знали, що таке той страх,
Що таке розбігтись примусово,
Що кохання буде лиш в словах,
Що не чути знову колискову.

Це все — це просто іспит часу,
Це все — це мить, не більше того,
Це все пройде і після того ми одразу,
Затямим вартість сказаного слова.

Мій дім, пробач, я не з тобою,
Я знов не бачу ту красу,
Я знов охоплений журбою,
Ранкову згадую росу.

Ти пам'ятаєш ще малечу,
Мене, як вчився я ходити,
Як я губився серед течій
І як почав я говорити.

Ти бачив як я працював
І як учився це робити,
І як словами малював,
Як починав щасливо жити.

Та ми окремо, рідний край,
Ми зараз ніби розділились,
Я пам'ятаю й поле, й гай
І те як ми з тобою стрілись,

Та все це спогади, журба,
Це все мій біль закутий в слові,
Мине година чи доба,
І ми побачимося знову.

Я вірю, що прийде година,
Я мрію, що це буде скоро,
Зійде той біль, неначе піна,
І скажемо одне лиш слово...

Хвилі в морі гойдають мій човен,
Він блукає по морю давно,
Не чує пташиний він гомін,
Що здіймають ті цаплі крилом,

В цьому човні сиджу лише я,
І думи мої невблаганні,
Тут щоночі нам світить зоря,
Тут хвилини усі як останні,

В цьому човні сиджу лише я
І мої безтолкові памфлети,
В цьому човні сиджу лише я
І курю не свої сигарети.