Колос Христина

Давай згадаємо минуле?
Давай повернемось назад?
Двадцять років тому, пам'ятаєш?
Ти пішов,й нічого не сказав
Не буду говорити про кохання...
Його все одно ж то не було..
Покинув ти дружину? Добре.
Ти все одно до неї був холодний.
Давай згадаємо маленьку ляльку,
Якій всього тоді було три рочки.
То ж дитя твоє ти пам'ятаєш?
Маленька копія твоя,
Але ж ти все одно пішов,забувши про свою малечу..
Хоч так ти був потрібен їй.
Потрібен був їй справжній татко...
А ти телефонував всього лиш раз на рік,
Ти приїжав всього на п'ять хвилин...
Відкуповувався подарунками,якій їй були не потрібні.
Вона ж так хотіла,щоб ти просто поруч був.
Роки йшли, і донька твоя дорослою вже стала.
Вона тобі тепер телефонувала,
А ти для неї й часу не міг знайти ...
Ти давав дитині марні обіцянки.
Ти знов і знов обдурював її.
То скажи мені тепер,навіщо ж ти створив сім'ю?
Коли був не готовий?
Навіщо ж ти дитині дав життя?
Коли так просто ти її покинув...
Я так тобі скажу:
Ти ж зрадив найцінніше, що є у цілім світі...
Любов свого дитяти...
Не зміг,ну не зміг ти стати справжнім батьком.

У темряві ночі, я вірю лиш в те,
Що одного ранку я знову побачу тебе.
Ти посміхнешся так лагідно, ніжно!
І слова ці промовиш так втішно:
"Війна закінчилась, люба моя!
Дочекалась ти свого героя!"
Але це лиш сон, і війна ще триває...
І коханого додому ще немає
Я буду молитись, щоб ти повернувся
І до мене так солодко ти пригорнувся
Їх там сотні в бою полягло
Бо вони аж до самої смерті служить присягли
А скільки поляже, ще не відомо?!
А чи повернуться вони всі додому?!
Чи великою буде братська могила,
Де наша гордість спочила
Але я вірю, лиш в те
Що одного ранку я знову побачу тебе...