Неначе горб вросли у спину крила
Осiннiй сум- невипадкова рiч .
Душа склада, зiтхнув, срiблястi крила.
Із вітром злива влаштувала січ,
Життєвий човен приспустив вітрила…
Смарагдового листя оксамит
Лежить зів'ялий, наче килим прілий,
А хмара, велетенська, майже кит,
В безодні неба подругу зустріла…
Гіркота смутку, як іржавий цвях,
Пронизує думки, все скам'яніло,
Стискає розпач, загубився шлях,
Неначе горб вросли у спину крила…
Зайшов до кума, як годиться, в свято,
Приніс з собою літру первака,
А він собі стоїть посеред хати,
Тримає аркуш. –«Крылья мотылька»
Шепоче раптом. Потім- «Под луною»
Неначе з глузду з'їхав, що за лихо?
Питаю, куме, любий, що з тобою?
Він –«Циц»! Мені, -«Я вірш складаю. Тихо»!
Я скам'янів. Смикнув себе за вухо.
Та ні, не сплю, якийсь безглуздий жарт,
Він пошепки: –«Травинка, море, муха»
В очах як полум'я спалахує азарт…
А потім каже- «Ті селюк дрімучій
Це ж хокку! Рим нема, сімнадцять слів,
Отож беру «Великий и могучий»
І навмання, лише слова лічив!
Я написав віршів, десятків п'ять!
Я майже рівня Тютчева і Фета!
Оце його «Особенная стать»…
Аж смішно- я пишу: «Колючка, лето»…