СВЯТІ ДЖЕРЕЛА НЕ ВМИРАЮТЬ
Обніміться ж, брати мої, та з доброї волі
Біля тої криниченьки за селом у полі.
Біля тої криниченьки на Іллі пророка,
Де вмивала синоченька мати одинока.
Мила очка, щоб він бачив жито та пшеницю,
Мила вушка, щоб він слухав співучую птицю.
Мила ротик, щоб навчився та й гарно співати,
Ручки мила, щоб вмів він добре працювати.
Ще й пускала босоногим на чистую росу,
Щоб здоровим ріс та брався у жнива за косу.
Осліпили оченята рубінові зорі,
Заглушились вушенята – стали ніби хворі.
Та давай втікать із роду, з рідного Поділля,
Бо диявол-атеїст вийшов із підпілля.
Тай почав цькувать він брата взяти вила в руки,
Та іти на брата з ними – немов ті гадюки.
Засипали криниченьку гноєм та камінням,
Волокли Христа святого із божеволінням.
Праведні брати ставали: навіз той руками
І з кринички вибирали - джерело спасали.
Сестри нові рушниченьки знову вишивали,
І на ранок хрест новенький ними прикрашали.
Неправедним було мало того неспокою –
Вони везли міліцію з цілого району.
А ті дерли на вбогому стару сорочину,
Ще й тусали в потилицю каліку невинну.
Розганяли паломників, приречених Богом,
Що прийшли води напиться тай піти убогим.
Щоб ще більше непокірній нашкодить людині -
То давай орати землю у святій лощині.
(Споконвіку не орали священну долину,
Що чекала хрещеного як матір дитину).
І мовили брати святі: «Ори, ненависний!-
Прийде воля Божа – згинеш, а я буду вічний».
Стало сумно на Поділлі, нарід перевівся,
Поглумився нечестивий, тай сам десь подівся.
Український мій народе, ти прозрів, неначе,
І відчув як дух святого за минулим плаче.
Тож давайте, брати мої, що було – згадаймо:
Для чистого і святого джерело шукаймо.
Ще й доріжку відновімо, до води святої,
Що вела через Слобідку до кринички тої.
Відновім при ній алею, з ялин та берези,
Де трактором корінь рвали, землю вибирали.
Лати, мов в Христа святого, цвяхом прибивали,
Бо сліпому і глухому так робить казали.
Щоби тою алеєю, як колись бувало,
І близького й далекого село зустрічало.
Нехай Ілля святкується і Вода святиться:
Святе те, що дали предки – перед ним вклонися.
Пам`ятайте, так співали, там, біля кринички:
«Прийде таке время, що мертві з живими, будуть говорити».
Встань Тарасе, подивися на країну знову:
Діти мають Україну та забули мову.
«Заповіт» твій невмирущий стали забувати… .
Тож давайте брати мої будем його вивчати.
(на замовлення земляків, Ваш вічний слуга Маньковський В.Р.)
Мій Рідний Край
Читачу, якщо ти хочеш знати,
Де породила мене мати
І виріс я в якім краю,
То прочитай і будеш знати,
Що побував я у раю.
Хатина та була в малім селі,
Над річкою в зеленій низині,
А річка витікала з ставу,
Балки на лівій стороні,
Де пас чабан отару.
І ще народ назвав Млинським той став,
Бо водяний там млин стояв.
Рибак ішов туди розвіять скуку,
Пів дня там спінінгом махав,
Зате тягнув метрову щуку.
Водились там ондатри і качки,
В лататті білі лілії цвіли,
Букет з яких могли нарвати,
Лише завзяті юнаки,
Щоб нареченим дарувати.
Зелена під селом долина,
Для гусей-лебедів перлина.
За ними лози, сінокоси,
Вільховий ліс, росте калина
І верби в річці миють коси.
Там, під городом, росла верба дупляста,
Що мала літ вже півтораста.
Жили в ній галки, кажани
І горобці, сова очкаста….
Вербу спалили хлопчаки.
Ген з сходу сонця, дикі два садки,
Що Дальнім й Ближнім назвали їх діди,
У них трава, що влітку в`яне,
Медові липи там цвіли,
Все те нагадує савани.
Серед села розкішний сад біліє,
Красу якого відтворити мріє
Лише художник в полотні.
Та передать він не зуміє
Як пахне цвіт той у ночі.
Як в ніч травневу місяць ходить,
Як цвіт росою він холодить
І розправляє пелюстки,
Як соловейко соловодить,
Та хором квакають жабки.
Стежина вивела із саду,
Вже манить перейти леваду,
Де під городами ярок,
Зібрав джерел цілу плеяду
І перелив їх у ставок.
Той, хто виростав в селі Слобідці,
Стрічав схід сонця в тому місці,
Гнав босоногим із біди,
Та стерном ноги наколов до кісті –
Пейзаж цей пам`ятатиме завжди.
Давай згадаємо земляче
Й повернемось в дитинство наше,
А разом з ним в той сонцесхід,
По чім душа страдає й плаче,
Хоч йден з нас батько, другий дід.
Давай присядемо з тобою
Над сею тихою водою,
Що ще парує білим пухом,
Під цею сонною вербою
Замрем на мить всім тілом й духом.
Смуглява вільха ще дрімає,
А сонцесхід уже палає,
І перше лагідне проміння,
Життя ласкаво піднімає
Сільських перегуків сплетіння.
Он дика качка з осоки
Качат виводить до води.
Дідусь на греблі череду,
Мугича: «Гей, куди, куди», -
Жене попасти на росу.
Он хлопчик, що аж з Ленінграду,
Приїхав влітку на відраду,
Прибіг із вудкою до ставу,
І всівся на пеньок одразу,
Щоб карася піймать на славу.
На другім березі дівчата,
Прийшли схід сонця зустрічати,
Граційну закріпити вроду,
Немов русалочки косматі,
Сміючись, нирнули в воду.
А ось юрба міських дітиськів,
Піднявши мільйони брисків,
Радіє сонцю і воді…
Людино, одірвись від міста!
Ось тут твій рай, на цій землі!
Спасайте Україну милу,
Очистіть бруд, що впав на ниву,
Верніть – но, дітям рідну мову,
Верніть природу замість диму,
Верніть хоч початкову школу.
(Маньковський Віктор Романович)