Один дзвінок нічого не міняє,
Один
дзвінок не стане роковим.
Про
цей дзвінок ніхто навіть не знає
І
він не зробить тебе менш чужим…
Голос
крізь трубку був таким знайомим…
Якісь
слова так тихо говорив…
Дзвінок
цей був для мене не вагомим,
Та
слід на серці все-таки лишив.
Я
слухала тебе але не чула…
Не
вірила, що це був дійсно ти.
Про
існування твоє я давно забула,
Та
виявилось ще не назавжди.
Ти
говорив, а спогади спливали….
Пригадувались
погляди й слова…
Тоді
я з самого початку знала,
Що
спільної дороги в нас нема.
Я
знала, але вірить не хотіла…
Надіялась,
що усе зміню я.
З
тобою поруч бути я воліла,
Хоч
і не вірила у твої пристрасні слова.
Не
вірила і правильно робила…
Тепер
я знаю, що була права...
Тебе
я вже назавжди відпустила
Й
тепер для тебе стала я чужа…
Можливо я холодною здаюся,
Можливо і черствою, й без душі.
Коли всі інші плачуть, я сміюся
Хоча, насправді гірко і мені.
Буваю я байдужою до всього…
До сонця, неба і всього свого життя…
Буваю я частенько трішки злою…
Злою на себе за свої справжні почуття.
Мене вважають сильною, твердою…
Вбачають феміністку у мені…
«Дівчинка з характером…з залізною рукою» --
Насправді ще дитина у душі.
Ти думаєш, що ти ніщо для мене…
Що наплювати і на тебе…як й на всіх…
Гадаєш я й не згадую про тебе…
Насправді ж ти є мій солодкий гріх…
Я не показую цього тобі й нікому…
Й сама собі я в цьому ледве зізнаюсь.
Легше віддатися комусь зовсім чужому…
Тобі ж відкритися до смерті я боюсь.
Боюся що ти просто розсмієшся…
Що не повіриш у мої слова…
Що ти підеш і вже не повернешся.
Тож краще першою розвернусь й піду я.
Я знаю, що не раз ще пожалію,
Що повернутись я захочу назавжди.
Та бути щирою з тобою я не вмію,
І за цю слабкість ти мене прости…