ГІДНІСТЬ - ДО ЛИЦЯ!
Росла билинка посеред шляху,
Мала й привітна,
Вдивлялась в небо, де вільна птаха
Боролась з вітром,
Стеблом тулилась до землі
В дощі та гради,
Але й мурахам в спеку тінь
Давала радо.
Вона маленька, ну то й що?
Все ж прагне лету!
Ось подорожній сумно йшов,
Він був поетом,
Поглянув з подивом, як ця
До неба пнеться,
Подумав: "Гідність - до лиця
Усім, здається...".
Немов й не трапилось ніщо,
Та слід лишила
На серці тих, хто повз ішов,
Схиливши крила.
Яка мораль? Самі знаходьте
Поміж рядками,
Якщо навчатись є охота -
Навчить і камінь!
Якщо плекати свою бездарність
І не учитись -
То ризик є прожити марно...
З нас кожен Вчитель.
Та в цьому світі ще Учнем варто
Водночас бути,
Аби набратись для духу гарту
Й сягнути Суті!
Наталія Крісман
КАРМА ОСЕНІ
Інкрустована в повітря і просякнута бажанням,
Карма осені бездонна проростає в зорепад.
Заколисана у вітрі, в потаємних пориваннях
Нас тримає у полоні, в лоні зваби і принад.
Карма осені наситить за піснями спраглу душу,
Що лунають в піднебессі в хорах янголів ясних,
І просіє біль крізь сито вічних істин невмирущих,
І стежками одкровення з нами вирушить у сни.
Карма осені крізь вени протікає всюдисуще
Духом Всесвіту інерцій, дух наш зваблюючи вдаль.
Відімкни у серце дверці - хай проникне осінь в душу
І загоїть стигми серця, хай розвіє всю печаль!
ЗЛІТАЙМО У НЕБО !
Ввійди в мою душу! Вона ж бо – мов дерева тінь,
В якій Ти у спеку знаходиш жадану розраду.
Забудьмо печалі, слід зрад залишився позаду,
Давай милуватися разом ясним зорепадом,
Купатися в росах, вдихаючи дикий полин.
Злітаймо у небо! Не нарізно – спробуймо вдвох,
Тримаючись тільки за руки чи крила незримі.
Я – вітер у полі, я – воля Твоя незборима,
Я – музика сфер, що Ти виплеснеш завтра у риму,
Я - сон просто неба, що тихо нашіптує Бог.
Зцілю Твоє серце пречисто-цілющим дощем,
Що рани минулих утрат і печалей всіх змиє.
На наших стежках вже зневір не клубочаться змії,
Не Ти і не Я, бо віднині у Всесвіті МИ є -
Готові до злетів, нових перероджень й прощень...
Я вірю - є МИ! Бо у ВЧОРА – зачинені вікна,
Вітрища сум'ять у які не навіють жалів.
Тягар від розлук, що минули, давно перетлів,
І я - мов землиця в одвічному прагненні злив -
Чекаю на весну…
Душа воскресати вже звикла!