Осад від мрії

Довгоочікувана зустріч відбулась. Я, накінець то, зустрілась зі своїм першим коханням... Він дуже змінився. Змінив стиль, зачіску, погляди на життя, але...лишився таким самим рідним для мене. Хоча в нас нема за спиною багатьох зутрічей або повного збірника романтичних історій. По суті, нема чогось такого і згадувати. Були зустрічі, його відчайдушність, байдужість і мої закохані очі повні сліз. Але все одно ця людина для мене важлива...дуже комфортно з ним.



І ми накінець то зустрілись. Я відчувала, що це в порядку речей, але при тому це було дуже приємно. Не було відчуття, що ми чужі, і байдуже, що рік не бачились. Мені здавалось, що все відбувається в одному часі: нема минулого, пройденого часу, відстані, змін. Все ціле і не ділене ніколи і ніким.




Знаєте, якщо бажання бути рядом з людиною весь час на одинці, без нікого і саме бажання бути одним цілим з людиною можна назвати любов*ю, то так! Я люблю його безмежно. Я би хотіла кожен свій ранок зустрічати в його ліжку, пити каву на його кухні разом з ним, приймати душ, виходити з дому. Щоб кожен раз, коли сонце встає і заходить, я відчувала його тут, рядом зі мною. Але всі ці бажання так і тонуть десь глибоко в моїй голові.




Розмови...теми за темою...і ось, вона головна з головних: особисте життя. Він сказав, що там в себе він найшов чудову дівчину, яка змінила його, змінила його погляди, що він хоче бути з нею і навіть на відстані 950км він продовжує її любити і думати про неї... як я його розумію!!! Як я прекрасно розумію, як це відчувати тепло і ніжність до людини, яка далеко, але, нажаль, я не знаю як це, коли почуття взаємні. Напевно, мені все ж таки важче. Тому що всі мої почуття, вся моя любов йде в пустоту, вона не приймається і від цього я стаю пустою тому, що віддаючи, я не отримую нічого. Тому в пустоті, десь глибоко в мені зароджується злість і ненависть, цинізм і сарказм.




В хлопців є чудова фраза: "Як серпом по яйцях". Нажаль, для дівчат я нічого подібного не знаю, але саме ця фраза може асоціювати мою біль після кожного сказаного ним словом про його дівчину. Я сиділа, усміхалась, агакала, як дурна. Повінстю на автоматі. Таке враження, що сидить не людина, а якась лялька. Відчуття холоду пройшлось по всіх нутрощах.




Як це важко, коли ти вся повністю хочеш його, але розумієш, що немаєш права, він не твій. Він живе іншою, а ти просто знайома, в кращому випадку друг... Це розриває все зсередини, нерви не витримують, але, що саме головне...сліз нема, взагалі, ні каплі. Я би не сказала, що була готова до такого, але при тому немає викиду емоцій. Нічого...пусто. Можливо я перестала відчувати реальність? Можливо я ще на щось надіюсь? Можливо я просто перестала бути наївною і оптимісичною і мені дійсно все одно? Я хочу відчувати щось! Хочу відчувати радість або біль, або важкість, або ревність...хоча би якісь почуття! якісь емоції! А лишився лише осад...




Осад від почуттів, осад від любові, надій, сподівань, віри. Осад минулого, яке тягнеться за ним. Не саме приємне. Але це НЕ є явно виражені почуття або емоції. Не розумію що зі мною. Важко збагнути до чого все ведеться. Але єдине, що я точно знаю, що я хочу проводити з ним час, хочу щоб він дзвонив, дивитись з ним фільми і просто хочу його.




А ще більше я хочу позбудитись цього осаду, та боюсь, що насправді цей осад - це моя Перша Любов.