з чого почався щоденник...

Вона розплакалась лежачи на моїх грудях, а я просто незнав що сказати... тільки жаль і музика в наших наушниках говорили в цей момент. Легкий стукіт коліс поїзда приглушав стукіт двох втомлених сердець які пів року бились поруч, в унісон без жодної сварки, розуміючи і підтримуючи один одного, але у всього є свій кінець, а тут він став настільки очевидним, реальним, що просто не віриться... ніхто не знає, що його чекає завтра а губи тихенько говорять "все буде добре" навіть не вірячи в це, хочеться хоч якось підбадьорити її.

Зараз ми і близько не уявляєм як жити далі, наскільки зміниться наше життя, як існувати в такому величезному світі де мільйони вогнів пробігають повз вікна нашого вечірнього поїзда і кожен такий вогник - окремий світ зі своїми радостями і проблемами. Але зараз ми ще разом, в одному купе після спільної подорожі в якій все вирішилось, хоч кожен був трішки готовий до чогось подібного, кожен розумів ті причини але серце не вірило, просто не вірило до цього моменту.

Повз нас час від часу проходять вже сонні люди а світло вагона ледь дозволяє роздивитись їх обличчя... час біжить повільно наче застигаючи окремими моментами, щоб ми їх запамятали, а подорож невпинно біжить до кінця, до моменту коли ми попрощаємось з надією, що зможемо хоч якось спілкуватись і не викреслимо один одного з життя.

Я вперше взяв телефон, щоб записати свої думки, хоча б маленьку їх частинку, можливо буду продовжувати записи і це переросте в щоденник а може просто залишиться невідправленою смс-кою в моєму телефоні, це для мене зараз не має жодного значення, хочеться просто писати і щоб їй стало хоч трохи легше, вона заслуговує на щастя але нажаль їй так сильно нещастить в житті(((