Как, написать зиме, прощальное письмо,
Какие выложить ей, пожеланья на страницы.
Ведь скоро, прилетят с иных краев,
Весны гонцы, ветра с теплом, и птицы.
Как в этот день, представить мне тогда,
Что он уйдет, и что наступит вечер.
И что, весна, как первая любовь,
Мне в день рожденья, с ней,
Подарит встречу.
С весной,
Моя, ты дорогая!
И, глазками,
Слегка моргая,
И, улыбаясь,
До ушей.
Скажу тебе,
Ловя мышей.
Что емши их,
Я, все ж, одну,
На стол,
Любимой положу.
Я принесу,
Из-под ворот,
И подпишусь.
- Твой, милый Кот!
День рожденья,
Стоя на пороге,
Пусть внесет,
В твой дом,
Любовь из роз.
И, слеза,
Тихонечко стекая,
Будет только,
В виде чистых рос.
Дай здоровья!
Я прошу у Бога.
Дай надежду,
Дай, душевных сил!
Чтоб тебя,
Весною поздравляя,
Голос сердца,
В лето пригласил.
Летять лелечки,
До Вкраїни.
Серденька клекочуть.
Матір рідну- Україну,
Побачити хочуть.
Цілий рік,
Десь по світах,
Рід лелек блукає,
Та, ніколи,
Рідну землю,
Він не забуває.
Гнізда ждуть,
Лелек додому.
Ждуть, лани ,
Й заплави.
І почнуться,
У лелечок,
Дуже важні справи.
Але, зараз,
Над землею,
В польоті, над світом,
Б,ють лелечок,
Сніг і вітер,
Та що ж їм, робити?!
Так, по світу,
Бродять люди,
Прості українці.
В них, душа,
Реве і плаче,
Рветься на червінці.
Сум, вкраїною блукає,
Гроші, замість Бога.
Україна-рідна ненька,
Розп,ята небога.
Подивись,
Чорніють села,
Протяг,
В хатах бродить.
Українські чорноземи,
В непотріб приводять.
ОЙ, народе,що з тобою?!
Чи розум забрали?!
Бачать очі,
Що в парламент,
Ви понабирали.
А чи, може,
Ви невинні,
Може, хто Вас зрочив?!
Подивіться,
Діду й бабі,
І дитині, в очі.
Ой, лелечки, лелеченьки,
Летіть над світами,
Розкажіть,
Що олігархи,
Вже, зробили з нами.
Де є правда,
Де є щастя,
Де його, шукати?
Тож летять собі, лелечки.
До рідної хати.
Летять лелечки,
До Вкраїни.
Серденька клекочуть.
Матір рідну- Україну,
Побачити хочуть.
Цілий рік,
Десь по світах,
Рід лелек блукає,
Та, ніколи,
Рідну землю,
Він не забуває.
Гнізда ждуть,
Лелек додому.
Ждуть, лани ,
Й заплави.
І почнуться,
У лелечок,
Дуже важні справи.
Але, зараз,
Над землею,
В польоті, над світом,
Б,ють лелечок,
Сніг і вітер,
Та що ж їм, робити?!
Так, по світу,
Бродять люди,
Прості українці.
В них, душа,
Реве і плаче,
Рветься на червінці.
Сум, вкраїною блукає,
Гроші, замість Бога.
Україна-рідна ненька,
Розп,ята небога.
Подивись,
Чорніють села,
Протяг,
В хатах бродить.
Українські чорноземи,
В непотріб приводять.
ОЙ, народе,що з тобою?!
Чи розум забрали?!
Бачать очі,
Що в парламент,
Ви понабирали.
А чи, може,
Ви невинні,
Може, хто Вас зрочив?!
Подивіться,
Діду й бабі,
І дитині, в очі.
Ой, лелечки, лелеченьки,
Летіть над світами,
Розкажіть,
Що олігархи,
Вже, зробили з нами.
Де є правда,
Де є щастя,
Де його, шукати?
Тож летять собі, лелечки.
До рідної хати.
Я, страхую,
Контракт на счастье.
И осталось,
Лишь только понять,
Что такой контракт,
Не может,
Ни одна из сторон,
Подписать.
Счастье есть,
Или, может быть, нету.
И, что будет,
Не знает никто.
Я, страхую,
Контракт на счастье.
Совесть,
Ставит под ним, число.
Я страхую,
Контракт на счастье,
И хочу, его подписать.
Но, не текста,
И не условий.
Страховая,
Не может принять.
Там, где счастье,
Там, нет страховки.
И контракта,
Не может быть.
Счастье,
В душу свою,
Страховую,
Не имеет права впустить.
Я, страхую,
Контракт на счастье.
И осталось,
Лишь только понять,
Что такой контракт,
Не может,
Ни одна из сторон,
Подписать.
Счастье есть,
Или, может быть, нету.
И, что будет,
Не знает никто.
Я, страхую,
Контракт на счастье.
Совесть,
Ставит под ним, число.
Я страхую,
Контракт на счастье,
И хочу, его подписать.
Но, не текста,
И не условий.
Страховая,
Не может принять.
Там, где счастье,
Там, нет страховки.
И контракта,
Не может быть.
Счастье,
В душу свою,
Страховую,
Не имеет права впустить.
Я, страхую,
Контракт на счастье.
И осталось,
Лишь только понять,
Что такой контракт,
Не может,
Ни одна из сторон,
Подписать.
Счастье есть,
Или, может быть, нету.
И, что будет,
Не знает никто.
Я, страхую,
Контракт на счастье.
Совесть,
Ставит под ним, число.
Я страхую,
Контракт на счастье,
И хочу, его подписать.
Но, не текста,
И не условий.
Страховая,
Не может принять.
Там, где счастье,
Там, нет страховки.
И контракта,
Не может быть.
Счастье,
В душу свою,
Страховую,
Не имеет права впустить.
Голос Демидовой,
Стих монотонный,
В эфире.
Бродского вижу,
В какой-то квартире.
Он говорит о себе,
И о личном.
Он говорит,
На русском, отличном.
Снова, Демидова,
Снова стихи.
Многие к ним,
Равнодушны, глухи.
Куча поэтов,
Завидуют дружно.
Но, ничего,
С этим делать не нужно.
Если Ахматова,
Осю любила,
Ладанку, если,
Ему подарила.
Значит, Ценила,
Его, странный стих.
Голос Демидовой,
Чуть-чуть притих.
Так, как она,
Пилигримов, читала,
Кровь, в моих венах,
Почти закипала.
Голос Демидовой,
Бродского, стих.
Вмиг, поделили,
Успех на двоих.
Стих его, точно,
Узнает любой,
ОН не похож,
На какой-то другой.
Так, как он пишет,
Не пишет, никто.
Тихо за кадром,
В квартире, темно.
Голос Демидовой,
Снова затих.
Вдруг, замолчал,
И, закончился стих.
Я тебя, мой друг, давно не видела
Я тебя, мой друг,
Давно не видела.
Что молчишь,
Быть может,
Чем обидела?
Может, что сказала,
Невпопад.
Кто-ж не грешен,
Оглянись назад.
Не сердись,
И позвони сегодня.
На неделе,
Буду я свободна.
Встретимся,
Немного посидим.
Нашу жизнь,
С тобой обговорим.
Позвони,
И расскажи, когда,
Будет, это время, у тебя.
Когда, работает желудок,
То спит мой мозг, и толку нет.
Вдруг,обращаю я вниманье,
На свой толстеющий корсет.
Расту по дням, и набирая,
Побольше жира на бока,
Я каждый раз, к судьбе взываю,
Ну, пожалей чуть-чуть, меня.
Ну, пожалей, и дай, мне силы,
Свой мозг, быстрее разбудить,
Не то, такого поросенка,
Желудок, может породить
На стенах,
Графити цветные.
Обласкан,
Солнышком причал.
И, пахнет,
Рыбою морскою,
И ветер,
Лодку укачал.
Так и кружит,
Ее о берег.
Борта, расколоты уже,
Но, не уплыть,
И не остаться.
Стара,
И сломана в душе.
Бьют волны,
Мокнут весла скучно,
И чайки,
Бестолку орут,
Как-будто лодку,
Лодку эту,
С собою, за море зовут.
Я, как точка,
На крылышке бабочки.
Вместе с нею,
Парю над землей.
Я летаю в потоке,
Вселенной,
Я летаю,
Сама над собой.
Мое сердце,
Окутано временем.
Растревожено,
Мыслью чужой.
И не снится мне,
И не видеться,
Ни в полете,
Ни в жизни, покой.
Я лечу, пролетаю,
Над городом,
Над страной,
Пролетаю своей,
Я ведь, даже,
Не то, что бы, бабочка.
Я, ведь , точка,
Лишь, только на ней.
Полетав над собою,
Во времени.
И в пространстве,
Чуть-чуть полетав.
Превращусь- ка я,
В кокон, закутанный,
Ничего, никому не сказав.
Я, прижалась,
К стене, тепло.
Закрываю глаза,
Молюсь я.
Нет вокруг,
Никого. И я,
Частью стены,
Становлюся.
Underneath
Все видят только оболочку,
Всем наплевать, что у него внутри.
Давно на всём хотел поставить точку,
Но не ушел он с верного пути.
Никто ж не видел его душу,
И даже не пытался заглянуть.
По-моему она плачет, её душат.
Но Бог не дал ей просто так уснуть!
Взгляните глубоко в глаза,
А дальше и не стоит то смотреть.
Это ведь слёзы, точно не роса!
Легко сквозь них и душу разглядеть.
Все люди чёрствы, мелочны, холодны!
Им наплевать на всех кроме себя.
Глаза у них на деньги лишь голодны,
Зачем ещё им чья нибудь душа.
А у него внутри есть сердце,
Улыбки, слёзы и любовь.
И жизнь его покрепче перца,
Давно он знает слово боль.
И перед тем, как осуждать за что то,
Попробуйте взглянуть вы на себя!
Своих грехов не видно почему то.
Снаружи ангелы, а вот внутри змея!
Л. 03.07.13.
Прощавай,
Відпусти мою руку
благаю.
Відпусти,
Не цілуй мої губи
картаю.
Прощавай,
Не шепчи мені
ніжно кохаю.
Відпусти,
Адже я знов
ридаю.
Прощавай,
Адже я ніжність
вкладаю.
Відпусти,
Адже я страждаю.
Прощавай,
Адже я тебе
відпускаю.
Відпусти,
Адже я тебе
пробачаю.
Чому не хапав ти
мене?
Коли я була у
руках,
Чому не хапав ти
мене?
Коли спокійно
було по-ночах.
Чому не хапав ти
мене?
Коли радість була
у очах,
Чому не хапав ти
мене?
Коли щастя було у
серцях.
Чому не хапав ти
мене?
Коли ти був у
думках,
Чому не хапав ти
мене?
Коли ми сиділи у
кутках.
Чому не хапав ти
мене?
Коли стосунки
були у дужках,
Чому не хапав ти
мене?
Коли мрії були в
літаках.
Чому не хапав ти
мене?
Коли був якийсь
страх,
Чому не хапав ти
мене?
Коли кохання було
у словах.
Ти відійшов,
Ти відійшов
назавжди у майбуття,
Залишивши в
серцях почуття.
Ти відійшов,
Ти відійшов зі
слізьми на очах,
Тепер ти не
плачеш по-ночах.
Ти відійшов,
Ти відійшов але
жива твоя душа,
Вона у дальні края
вже вируша.
Ти відійшов,
Ти відійшов
просивши каяття,
Але ти знаєш це
буття.
Ти відійшов,
Ти відійшов десь
у далекий сон,
І не турбують
тепер тебе думки персон.
Ти відійшов,
Ти відійшов коли
котилася сльоза,
Тоді у серці була
гроза.
Ти відійшов,
Ти відійшов але в
думках ти є,
Ти відійшов…
Я хтіла знов тобі
сказати,
Я вже не мала сил
ридати.
Я хтіла знов тобі
кричати,
Мені набридло вже
страждати!
Я хтіла знову все
почати,
Але кохання не
шукати.
Я не могла до
тебе мчати,
Коли ти скажеш
розпочати.
Я хтіла просто
помовчати,
Але ти міг мені
шептати,
Я не могла все
розтоптати,
І не могла на все
плювати.
Я хтіла почуття
вдихати,
Але тебе не
відпускати.
Я не хотіла тобі
брехати,
Але ти змусив так
вчиняти.
Я не хотіла
научати,
Я просто хтіла
тебе кохати.
Я не хотіла
відпускати,
Я не могла
постійно вибачати.
Я знала що тобі
начхати,
Але не мала сил
благати…
Зупинився час, зупинився світ. Вже не буде нас, вже не буде ми. Нетерпляча біль, невимовних слів. Так цього хотів, та на жаль не зміг. Те перечуття, нас не зупинило. Далі по життю, вже іти не в силах. Треба все забути, розігнати смуток. Нас не повернути, треба все забути...
Я зрозуміла...ніхто не буде цінувати тебе і твою працю...тільки ти сам. Ніхто тобі щиро не побажає успіху...тільки ти сам. І по життю ти ідеш теж сам, а ті хто поряд, то просто ілюзія, обман зору. Ти сам!
Багато помилок в житті цьму зроблено, в душі холод, надворі зима, зігрівати серця людям ніколи, неземного ж кохання у світі нема?!
Воно є, та далеко заховане, щоб знайти його треба не раз, сліз пролити у ночі безсонної, та чимало почути образ...
Он одинок, но вроде не один,
В нем столько мыслей и желаний,
И в них себе он господин,
Такой таинственный и стрнный.
Эго понять не каждому дано,
Пусть в тоже время он простой,
В душе эго одно КИНО,
Где в главной роли Виктор Цой.
Сам по себе поет, писатель,
Но в жизни будто цели нет,
Он реалист а не мечтатель,
И уходя оставит след.
Відерце зачепилося за місяць,
гойдається собі туди-сюди.
Ось-ось стіна дощів неначе пледом
накриє дикі пагорби й степи.
Поллє може із місяць не тривало
увечері, віщуючи свій план.
Веселка виграватиме октаву
на кінчиках розбарвлених лампад.
Ледь-ледь, скотивши сонце у комору,
опісля звеселяючих сонат,
піднімуть квіти голови угору -
передлипневий заведуть парад.
На ранок так духмяно пахне м`ята!
Заблимали петунії малі.
Бо вчора місяць віщував нам свято:
притихнуть трохи грозові дощі...