"Верни мне хотя бы вчерашнее солнце..."
Нещодавно напливла така ностальгія. Раптом, захотілося знову стати дитиною і щоб тобі ніяких проблем і знов радієш кожній дрібниці. А я вже розучилась... Була ж така наївна, думала - все просто. Тепер не знаю як жити з болем. І все завдяки тобі. Відмотати б час назад... але не було б по-іншому. Прощаю зраджену любов...
*******************************
soоооооооs!!!! я снова о нем думаю ((((...а может не о нем, а другом человеке???..... ведь сейчас он совсем другой.....он не мой.
Холодный вечер, дождь.....
Наши взгляды встретелись на пару секунд... И это было сладкое мгновение...)))))))))
Кожен має право на життя, на вибір, на
освіту… Кожен просто має право… І кожен трактує однакове право по-різному.
Справа в тому, що розуміння, осмислення чогось – це річ суто індивідуальна,
адже в кожного свій характер, свій склад розуму, своє ставлення до того чи
іншого питання. І сперечатися, нав’язуючи свою точку зору, не має ні сенсу, ні потреби.
От право на вибір – це особливе право, яке відбирають у нас найчастіше, і,
на жаль, з нашої згоди. Його відбирають в нас найближчі нам люди: батьки,
друзі, вчителі... А іноді й ті хто просто вважає себе розумнішими за нас,
свідомішими. Ті хто робить вибір за нас, нав’язує нам свої думки і не
розуміючи нашої, позбавляючи нас чи не головного права у житті, права вибору.
Найпоширеніша ситуація, коли батьки роблять вибір за випускника, вибір куди
вступати, ким бути. Батьки керуються при цьому власними вподобаннями, забуваючи
про смаки вже свідомої дитини, яка просто заплуталась, розгубилась чи
примітивно злякалась, як і більшість з-нас на порозі важливого вибору, а вони
сприймають це як не можливість самостійно приймати рішення. І роблять це за
нього, замість того, щоб допомогти порадою, дати змогу зрозуміти чого він хоче.
І саме тому так багато людей у більш зрілому віці здобувають другу освіту,
змінюють місце роботи, напрям діяльності.
Кожен без сумнівів може сказати: «Я
маю право на…». Але кожен з-нас має
певні права і їх безліч, та не варто забувати, що окрім прав ми маємо також обов’язки і їх теж
не менше. Але основний наш обов’язок: не забувати про основу людських стосунків
– обов’язки.
Того ранку я запізнювалась в школу… Вже вкотре…Так впевнено відкрила двері, а там якийсь дядько, вусатий, з грізним поглядом… Я й розгубилась, вирішила не добиратись до свого місця кріз ряди, а плюхнулась на найближчий вільний стілець… Біля однокласника спілкування з яким обмежувалось фразами «привіт-пока». Вусач, представник якогось там ВУЗу шось там довго і натхнено розповідав. Я помирала від скуки… Крутила головою по-сторонах, і тут якось заглянула у його очі… такі глибокі - карі, як я люблю. Ті очі засіли мені в душу. А я бачила їх 11 років, бачила, але не заглядала… Вони мені приснились тієї ночі, і наступною, а потім ще…Пройшов місяць а вони не давали мені спокою…Новий рік, як виявилось ми вирішили зустріти в одній компанії, і як водиться у компанії підлітків ми добренько випили, а я ж… як вип`ю, то мелю все шо думаю, хоча навряд я тоді думала… Але я візьми і ляпни, шо він мені подобається. Думала він з мене посміється, а він просто пішов…Всі канікули, цілих два тижні я ненавиділа себе… ненавиділа його (хоча кого я обманюю? як могла я тоді злитись на ті оченята?). Боялась прийти до школи, боялась пересудів, але їх не було, і його не було…Він поїхав… Куди? Чому? Я не знала, не знала шо він думає про мене, про моє зізнання… Я нічого про нього не знала, цілих два місяці.А потім він повернувся, так само раптово, як і поїхав… А його очі знову втратили свою глибину… Були просто очицями на гарненькому обличчі.Спочатку я думала шо то він змінився… Але потім я зрозуміла, що змінилась Я!Або ж глибина його очей була лише плодом моєї уяви…
написала віршик, але не судіть строго...
Вони зустрілись навесні...
коли цвіли дерева й квіти,
коли світили фарові вогні,
й щасливі посміхались діти.
Вони сміялись і разом жили,
тай загалом були щасливі,
житєвою рікою разом плили,
і обоє були дуже вродливі.
Та щось сталось, побили горшки,
якась дрібниця, а розвели мости.
вона пішла, зупинитись не знайшла спосіб,
вони розійшлись... Тоді була осінь!
Ведь ты
любил, я это знаю!!!
Ведь ты любил, я
это знаю!!!
Был для меня на все готов.
Ну а сейчас...сейчас так странно...
Так странно знать, что ты не мой.....
Я буду рядом днем и ночью
Не знаю хочешь этого иль нет...
Хочу сказать тебе, а в прочем...
Не мне давать тебе совет.
Живи как хочешь, улыбайся
Не вспоминая обо мне.
Простить меня уж постарайся
За то, что мысленно живу в ТЕБЕ.......
Лишь о тебе сейчас мечтаю,
хоть совсем тебя я и не знаю…
Мы только встретились глазами,
и вдруг я поняла, что у мечты бывает
цвет...
Но я то знаю - мы очень разные с
тобой…
Мы как будто с разных двух планет,
я – простая девушка, ты же – знаменит.
Но вспоминая о твоих глазах холодных,
что имеют серо-синий цвет, я как снег весною таю…
Но как дальше быть совсем не знаю.
Ведь всем известно что розобраться в
чувствах легче,
чем понять что же делать и как же
поступить…
Но
в свою мечту верить надо твёрдо,
и будет ещё даный Богом шанс всё изменить…
(Оксана Митрофанова ©)
Люблю встречать рассветы! Они прекрасны. Смотря на рассвет, я понимаю, как волшебно это время. Минуты и часы пролетают моментально быстро, когда мы наблюдаем за пробуждением земли. Хочется вечно смотреть на это Чудо!
Увидела тебя, все вмиг перевернулось,
как будто замерло, застыло…
Ты тот, кто предначертанный судьбой!
Но как же, как? Совсем не понимаю,
еще мы встретимся с тобой!
Но нужно верить, я точно знаю!
И в самый неожыданный момент,
мы встретимся… и ты поймешь,
что именно тебе меня и не хватает,
что лишь со мною счатлив будешь ты!!!
(Оксана Митрофанова ©)
Тридцять другі, тридцять треті
Ми не можимо забути,
Тоді стогін, плач і скрегіт
В кожній хаті було чути.
Люди швидко помирали
Не від хвороби,чи війни
Вони життя своє віддали,
Бо жити так вже не могли.
Вони не мали кусень хліба
В них все забрали ,відняли
Та діти маленькі сиділи
І пухли з голоду вони !!!
"Я хочу їсти дуже,мамо",
А мамі серце розриває,
Бо що дитині дати їсти
Вона не знає і не має.
І положила бідна мати
Своїх дітей давно вже спати,
Та положила не в колиску,
А у труну їх колисати.
І так пішло давно вже спати
Людей не мало-тисячі
Хто десь під тином біля хати
Це знати лиш отій свічі.
Отій свічі,що днем палає
У нашах душах й наяву
Це наша пам'ять не згасає
Про ту лиху й страшну біду.
Ми завжди будем пам'ятати
І наша пам'ять не забуде
Про ті жорстокі людські втрати
Нехай свіча,як символ буде !!!
Маряна Волошин??
Так рідко буває
Я хочу додому
Туди до серця свого
Воно там самотнє ледь б'ється вмирає
А їм все одно
Не хочуть ні чути
Ні бачить не хочуть
Живуть як у п'яному сні
Та серце єдине в руках тримаю
Холодне і мертве в руках моїх
Жизнь любит тех, кто на нее не жалуется.
Того,что было не вернуть, цени, что есть, и все забудь!
Пока есть лохи, наши дела не плохи
Всегда все можно изменить
Выхода нет только из гроба
Не жалей,не зови,не плачь!
Не плачь,потому что это кончилось;Улыбнись,потому что это было.
Не в Бога верить надо,а в себя!
Не нужно-не начинай.Если начал-доделывай!
Реже видишь,крепче любишь.
Каждому нужны теплые слова.
Умей говорить в глаза,а не за спиной!
Не цепляйтесь за людей и не душите их своей любовью
Каждый человек в нашей жизни не зря!
Такой,какой есть,нужен ты только маме.
Мир тесен:не забывайте об этом.
Главное:мама рядом.
Всегда есть куда хуже.
Совершенству нет предела.
Никогда не говори"НИКОГДА"
Самое большо в мире счастье-это уверенность,что тебя любят.За то какие мы есть или несмотря на то,что мы такие есть.
Молчи....
не надо кричать.
Никогда,никого ни о чем умолять....
Просто плечи расправь
и уйди в тишину....
Тот кто любит тебя,
не оставит одну.
Я Такая как есть,я умею любить.
Кто увидит меня,тот не сможет забыть
Я умею ласкать,но умею и бить
Я умею спасать и умею губить.
Я такая как есть,я похоже на страсть
Строя жизнь,я себя успеваю ломать
Я немного грущу,и немного смеюсь.
Я бесстрашна бываю,но я и боюсь.
Я такая как есть,я люблю помогать
Но бывает что я не могу не кричать.
Я бываю вольна,я бываю одна
Пылкой быть я могу,а потом-холодна
Я такая как есть,я не стану иной.
Я немного поплачу у вас за спиной
Вытру слезы и мило в ответ улыбнусь
И такой как я есть,к вам опять повернусь.
Зачем интернет, когда некому нписать?
Зачем телефон, когда некому позвонить?
Зачем любовь, когда некого любить?
Зачем жизнь, когда не для кого жить?
Что в жизни вечно?
Глупость конечно:
Из-за нее мы теряем людей.
Что в жизни вечно?
Ведь то,что безупречно
Продлится недольше нескольких дней.
Мы бросаем в людей слова и обиды,
Клянем и ругаем наш жизненный путь.
Но помолить за любимых у самой могилы
Ты пред уходом своим не забудь.
Что в жизни вечно:
Прожигать бесконечно
Жизнь и любовь,что свыше дана.
Ничто в жизни не вечно,
Все угаснет ,как свечка.
Помни бессмертные эти слова.