Стихи - Посвящение

Мій Рідний Край
Читачу, якщо ти хочеш знати,
Де породила мене мати
І виріс я в якім краю,
То прочитай і будеш знати,
Що побував я у раю.

Хатина та була в малім селі,
Над річкою в зеленій низині,
А річка витікала з ставу,
Балки на лівій стороні,
Де пас чабан отару.

І ще народ назвав Млинським той став,
Бо водяний там млин стояв.
Рибак ішов туди розвіять скуку,
Пів дня там спінінгом махав,
Зате тягнув метрову щуку.

Водились там ондатри і качки,
В лататті білі лілії цвіли,
Букет з яких могли нарвати,
Лише завзяті юнаки,
Щоб нареченим дарувати.

Зелена під селом долина,
Для гусей-лебедів перлина.
За ними лози, сінокоси,
Вільховий ліс, росте калина
І верби в річці миють коси.

Там, під городом, росла верба дупляста,
Що мала літ вже півтораста.
Жили в ній галки, кажани
І горобці, сова очкаста….
Вербу спалили хлопчаки.

Ген з сходу сонця, дикі два садки,
Що Дальнім й Ближнім назвали їх діди,
У них трава, що влітку в`яне,
Медові липи там цвіли,
Все те нагадує савани.

Серед села розкішний сад біліє,
Красу якого відтворити мріє
Лише художник в полотні.
Та передать він не зуміє
Як пахне цвіт той у ночі.

Як в ніч травневу місяць ходить,
Як цвіт росою він холодить
І розправляє пелюстки,
Як соловейко соловодить,
Та хором квакають жабки.

Стежина вивела із саду,
Вже манить перейти леваду,
Де під городами ярок,
Зібрав джерел цілу плеяду
І перелив їх у ставок.


Той, хто виростав в селі Слобідці,
Стрічав схід сонця в тому місці,
Гнав босоногим із біди,
Та стерном ноги наколов до кісті –
Пейзаж цей пам`ятатиме завжди.

Давай згадаємо земляче
Й повернемось в дитинство наше,
А разом з ним в той сонцесхід,
По чім душа страдає й плаче,
Хоч йден з нас батько, другий дід.

Давай присядемо з тобою
Над сею тихою водою,
Що ще парує білим пухом,
Під цею сонною вербою
Замрем на мить всім тілом й духом.

Смуглява вільха ще дрімає,
А сонцесхід уже палає,
І перше лагідне проміння,
Життя ласкаво піднімає
Сільських перегуків сплетіння.

Он дика качка з осоки
Качат виводить до води.
Дідусь на греблі череду,
Мугича: «Гей, куди, куди», -
Жене попасти на росу.


Он хлопчик, що аж з Ленінграду,
Приїхав влітку на відраду,
Прибіг із вудкою до ставу,
І всівся на пеньок одразу,
Щоб карася піймать на славу.

На другім березі дівчата,
Прийшли схід сонця зустрічати,
Граційну закріпити вроду,
Немов русалочки косматі,
Сміючись, нирнули в воду.

А ось юрба міських дітиськів,
Піднявши мільйони брисків,
Радіє сонцю і воді…
Людино, одірвись від міста!
Ось тут твій рай, на цій землі!

Спасайте Україну милу,
Очистіть бруд, що впав на ниву,
Верніть – но, дітям рідну мову,
Верніть природу замість диму,
Верніть хоч початкову школу.

(Маньковський Віктор Романович)

---