Наш спільний сад вже вкрили бур‘яни,
Померли квіти, пелюстки зав‘яли
І більш не буде нашої весни.
Послухай, друже. Можеш мене чути?
Стежини наші стерлися з землі.
Місця, в яких ми мали бути,
Сховали в темних водах ручаї.
Послухай, друже. Ми самі змінились,
Тьмяніє наша гама кольорів.
Врізнобіч бігли, у кути забились,
Під ноги дивлячись, стояли угорі.
Послухай, друже. Це обов‘язково?
Кому я намагався довести —
Якщо я не промовлю знову
Твоє ім‘я, то з думок злинеш ти?
Послухай, друже… Справді дуже шкода.
Ми мусили завжди її тримать,
Ту хворобливу, болісну угоду,
Де рук твоїх я мав не відпускать...
Послухай, друже. Прошу, лиш послухай.
Я міг зректись своїх очей і вух,
Але не пам‘яті, не того духа,
Що звався так: «мій давній кращий друг».
Комментарии
*для добавления комментариев необходимо войти или зарегистрироваться