Історія неба...

Ця історія повинна була б бути про маленьку дівчинку, яка кожного вечора засинає під місячним сяйвом, яке освітлює їй сон. Але одного разу все трапилось інакше. Вмостившись у ліжко і ,як завжди, обнявши свою улюблену іграшку, дівча не стало засинати…Мені було помітно, що вона чимось стурбована, в її дитячих, як раніше здавалось, очах виступила перша холодна сльозинка…Вона наполегливо дивилась у зоряне небо, яке на той момент їй чомусь здавалось рідною душею…Дівчинка помітила особливо яскраву зірку, і ніби просила допомоги, начебто ділилась з нею своїми проблемами.. Малеча не спускала з неї погляду. Пошепки промовляла слова, які лились з її ще дитячої душі. Я вислухала її…Забезпечила моральною підтримкою, не дозволяла заплакати. Тим часом, вона міцно притиснула іграшку до себе, ледь стримуючи емоції. Начебто відчувала, що я поряд. Занурилась у себе, саме туди, де знаходиться джерело всіх невичерпних дитячих посмішок, радощів. Тільки тоді дівчинка зрозуміла, що подорослішала, що це перші її дорослі сльози, що починає глибше сприймати навколишній світ, який досить-таки жорстокий, інколи доводить до сліз. Проте, вона не хотіла миритись з цим. Їй все ще хотілось надалі залишатись дитинчам, таким наївним, незіпсованим. Так…я все це відчувала…всі її хвилювання, внутрішній неспокій. Через деякий час маленька знову поглянула розгубленим поглядом у безкрає небо…Благала хоча б поради. Мовляла, що тільки небу може викласти свої думки……тільки дивлячись у цей бездонний простір може почувати себе легко, невимушено. Жалкувала тільки про одне…що небо німе…В один момент я не втрималась, відізвалась до дитяти, сказавши їй: «Рідненька моя! Все буде добре! Я завжди поруч з тобою! Твоя мама… » Малеча не могла нічого мовити…на якусь мить, почувши ці слова, які лунали ехом навколо неї, виникло бажання втікти кудись від страшенного страху, проте, ні! Вона тепер доросла! Начебто всередині щось перевернулось, кинулась в плач, обома руками закриваючи обличчя…так вона і заснула...виснажилась… Спала солодко, з ванільними снами, які вона дивилась цілу ніч, неначе захоплюючий фільм. А прокинувшись вранці, дівча уже зрозуміло, чому небо їй здавалось якимось своїм, що це була за особливо яскрава зірка на небі, котра заглядала кожного вечора до неї у вікно…це була її мама, яка пішла життя, коли її дитинча було ще зовсім крихітним. Зате тепер, дівчина ніколи не дозволяє собі слабкості, хоче, щоб матір гордилась нею, засинає спокійно: знає, що поруч, за вікном, зоряне небо, в якому присутня частинка її душі, серця…мама!